Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)
Побачене викликало в мені страждання. І я поясню від чого. Я зрозумів, чого він мало не плакав. Я все це дуже добре розумів і думав підійти до нього і сказати, шо я колись-то теж майже плакав, як і він, бо мені здавалося, шо я ніколи не буду якоюсь величиною з багатьма і різними дівчатами і місцями, куда можна буде піти. Але це було не так. І він теж потім стане таким, як і я. А тепер глянь на мене, Ігор, синяки пропали і це лайнове відчуття теж, а з'явилася впевненість, шо ти заслужив на все, шо маєш від життя.
Але тоді я нічого не міг йому сказати. Я опустився на підлогу на кухні, за пару метрів від нього й почав ржати. Я не розумів, чого я ржу, але стриматися не міг. Я затиснув рукою свій писок, шоб не видавати ніяких звуків. Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.
Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. «Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці», — попросив я. «А про що саме ви б хотіли дізнатися?» — «Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?» — «Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому». — «Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?» — «Що я хочу робити?» — «Ну, ким ви будете?» — «Я ще не знаю». — «Та як же, знаєте?!» — «Тим або іншим». — «Як це тим або іншим?» — «Ну, я ще не вирішив». — «Батя казав мені, шо ви пишете книжку про цю поїздку». — «Я люблю писати». — Я поплескав його по спині: «Так ви писатель?!» — «Тссс». — «А чого, класна кар'єра!» — «Перепрошую?» — «Ну писатель — це ж дуже благородно». — «Благородно? Я про це не думав». — «А якісь книжки ти вже видав?» — «Ні, але я все ще дуже молодий». — «Ну, а оповідання твої вже видавали?» — «Ні, хіба одне або два». — «А як вони називалися?» — «Забудьте». — «Суперова назва!» — «Та ні, я маю на увазі, що про це варто забути». — «Я би дуже хотів прочитати твої оповідання». — «Вони вам навряд чи сподобаються». — «Чого ти так думаєш?» — «Вони навіть мені не подобаються». — «Ну?» — «Це все гідне хіба підмайстра». — «Шо значить гідне підмайстра?» — «Ну, це ще не справжні оповідання, я лише вчуся, як писати». — «Але одного разу ти ж таки навчишся?!» — «Маю надію». — «Це ж усе одно, шо стати бухгалтером». — «Можливо». — «А нашо тобі писати?» — «Не знаю, я звик думати, що я для цього народився. Ні, насправді я так ніколи не думав. Це слова інших людей». — «Та кинь ти, я от чую, шо народився для того, шоб стати бухгалтером». — «Вам пощастило». — «А ти може народився, шоб писати». — «Не знаю. Може, й так. Насправді це звучить жахливо. Якось банально». — «І не жахливо, і не банально». — «Виразити те, що хочеш сказати, буває іноді так важко». — «Це я розумію». — «Я хочу самовиразитися». — «У мене та ж сама проблема». — «Я шукаю власний голос». — «Так він у тебе в роті». — «Я б хотів робити щось таке, чого потім не соромитимуся». — «Шось типу того, чим можна потім пишатися, так?» — «Не обов'язково. Я лише хочу не соромитися зробленого». — «Знаєш, як багато є класних руских писателів?» — «О, звичайно. Маса». — «Толстой, наприклад. Він написав „Війну", а потім „Мир", дві просто класні книжки, і взяв за своє писательство Нобелівську Премію, якшо я тільки не помиляюся». -«Дійсно, Толстой, Бєлий, Тургенєв». — «Можна питання?» — «Прошу». — «Ти пишеш, бо тобі є шо сказати?» — «Та ні». — «Добре, я переметнуся на другу тему: скільки валюти отримує в Америці бухгалтер?» — «Я не знаю, напевне… Думаю, доволі багато, якщо тільки він або вона добре виконують свою роботу». — «Вона!» — «Або він». — «А негри бувають бухгалтерами?» — «Ви говорите про афро-американських бухгалтерів. А те слово, Алексе, більше не вживайте». — «А бухгалтери-гомосексуалісти?» -«Гомосексуальність може виявлятися в усіх сферах. Хіба немає гомосексуалістів-сміття-рів?» — «Скільки валюти буде отримувати бухгалтер-гомосексуаліст та ше й неф?» — «Будь ласка, не вживайте цього слова». — «Якого слова?» — «Того, шо було вкінці речення». — «Ш-шо?» — «Ну оте слово на „н". Ну, таке, що з „н" починається, і…». — «Це шо слово негр?» — «Шшш!» — «Та люблю я негрів!» — «Вам справді не варто так висловлюватися». — «Та я просто волочуся від них. Вони класні мужики». — «Це стосувалося самого слова. Говорити так — негарно». — «Негри?» — «Будь ласка». — «А шо такого з неграми?» — «Шшш». — «Скільки в Америці коштує горнятко кави?» — «О, це залежить. Може коштувати один долар». — «Один долар! Та це ж майже задарма! Та в Україні одне горнятко кави коштує п'ять баксів!» — «Ну, я не мав на увазі, скажімо, капучино. Вони можуть вартувати і п'ять, і шість доларів». — «Капучіно?! — викрикнув я, хапаючи руками голову, — та за них ціни просто скажені!» — «А лат-те у вас в Україні продають?» — «Шо таке лат-те?» — «В Америці цей напій зараз на піку популярності. Його продають на кожному кроці». — «А мока у вас там є?» — «Та звісно ж, проте її п'ють лише діти. Вона не вважається стильним напоєм». — «Ага, тут так само. А ше в нас є мокачіно». — «О так, і в Америці це є. Вони вартують десь із сім доларів». — «І як воно, поширене?» — «Мокачіно?» — «Ну так». — «Вочевидь, це п'ють ті люди, котрі хочуть кави, але так само люблять гарячий шоколад». — «Це я розумію. А як в Америці з дівчатами?» — «А що з ними?» — «Вони часто вступають у серйозні неформальні відносини, га?» — «Про це частіше чуєш, ніж із таким стикаєшся». — «А ти сам вдаєшся до плотських утіх?» — «А ви?» — «Я тебе спитав першим. То як, вдаєшся?» — «А ви?» — «Я перший спитав. Вдаєшся?» — «Не зовсім». — «Шо значить не зовсім?» — «Ну, я не святенник, але я і не Джон Холмс». — «Я чув про цього Джона Холмса, — я виставив руки на ширину плечей, — прекрасний член». — «От, саме такий, — сказав герой і засміявся». Ага, от так-то мені вдалося його розсмішити. «В Україні у всіх такі члени». Він знов засміявся і спитав: «Навіть у жінок?» — «Це шо, прикол?» — спитав я. «Так», — сказав він. І тоді я теж зареготав. «А в тебе коли-небудь була дівчина?» — спитав я героя. «А в тебе?» — «Ну, це ж я спитав». — «Щось подібно до того», — сказав він. «Шо значить подібно?» — «Нічого серйозного. Ненасправжки. Ми зустрічалися, здається раз чи двічі. Я не хотів, щоб це було серйозно». — «Таке саме і в мене, — сказав я, — так само нічого серйозного. Я просто не хочу все життя сидіти під каблуком одної жінки». — «Точно! — сказав герой, — я лише час від часу з ними забавлявся». — «Ну, так». — «Трохи орального сексу». — «Ну, так». — «Але коли у тебе вже постійна подружка, тоді, ну, ти знаєш…». — «Так, я знаю дуже добре».
«Таке питання, — сказав я, — як ти думаєш, в Україні класні дівчата?» — «Ну, я не так вже й багато їх бачив, з того часу поки я тут». — «А такі дамочки, як ця в Америці є?» — «Щонайменше такі». — «Та, я про це чув. А мотоциклів в Америці багато?» — «Ну, звісно ж». — «А факси є?» — «Та всюди». — «А у тебе факс є?» — «Ні, це минуща техніка». — «Шо таке минуща?» — «Застаріла. Бавитись із папером — це виснажує». — «Виснажує?» — «Ну, набридає». — «Я розумію, шо ти хочеш сказати. Треба бути сучаснішим. Я більше не буду користуватися папером. Він мене робить занудним». — «З папером стільки клопоту». — «Ага, багато клаптів і шматків, і спати хочеться весь час». — «Ше одне питання. Чи дійсно більшість молодих людей в Америці можуть їздити на таких грандіозних машинах як „Лотус Еспрі V8 Твін Турбо"?» — «Ні, не зовсім так. Наприклад, у мене тільки гімняна «Тойота». — «Вона шо коричнева?» — «Ні, це лише такий зворот». — «Як машина може бути зворотом?» — «Просто в мене не машина, а кавалок лайна. Вона смердить, як лайно, і виглядає, як лайно». — «А якшо стати класним бухгалтером, то можна купити собі суперову машину?» — «Звісно, вочевидь тоді можна купити, фактично, все чого забажаєш». — «А яка тоді жінка потрібна класному бухгалтеру?» — «Та хто його знає». — «У неї мають бути потужні цицьки?» — «Ні, точно сказати я не можу». — «Ну, все-таки напевно так». — «Цілком». — «Я це обожнюю. Я обожнюю великі цицьки». — «Але ж є багато бухгалтерів, і при тому багато справді добрих, у яких жінки просто потвори. Це, власне, від того не залежить». — «Якби Джон Холмс був першорядним бухгалтером, то він міг би оженитися на будь-якій жінці, яку би захотів, так же?» — «Цілком можливо». — «Мій член дуже великий». — «Це о'кей».
Після вечері в ресторані, ми повернулися назад до готелю. Наскільки я знаю, це був досить навіть такий собі готель. Без басейна і без дискотеки. Коли ми відкрили двері в номер героя, я думав, він засмутиться. «Гарна кімната», — сказав герой, бо він припустив, шо я передбачу його реакцію. «Так, це готель для самого лише спання». — «В Америці таких просто нема!» — приколовся я. «Нема», — відповів він і ми зареготали. Ми чули себе друзями. Вперше навіть не пам'ятаю за скільки часу мені стало зовсім класно. «Коли ми підемо у свій номер, ти не забудь потарбати, чи двері добре закриті, — сказав я, — не хочу тебе зробити замороженим від страху, але тут є повно несимпатичних людей, які не проти взяти в американця шо-небудь без дозволу або й викрасти його самого. На добраніч». Герой знову засміявся, але на цей раз він сміявся, бо не знав, шо я не приколююся. «К ногє, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший», — скомандував Дєд, але псина не бажала відставати від дверей. «К ногє!» Ноль реакції. «К ногє!» — знов закричав Дєд, але псина не змінила своєї дислокації. Я робив спроби їй заспівати, бо вона завжди на це відгукується, особливо коли я співаю «Біллі Джин» Майкла Джексона: «вона просто дівчинка, яка вірить, шо я єдиний». Ніякого руху. Псина тільки притисла морду до героєвих дверей. Дєд спробував забрати її силою, але вона почала плакати. Я постукав, і на порозі з'явився герой із зубною щіткою в роті. Я сказав йому: «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший-буде спати сьогодні з тобою», — хоча знав шо така операція від початку приречена на провал. «Ні», — відповів герой і більше нічого. «Але вона не відійде від твоїх дверей», — сказав я. «Тоді нехай спить у холі». — «Це було б дуже добре з твого боку». — «Мене це не цікавить». — «Тільки на одну ніч». — «Однієї буде забагато. Ця собака мене загризе». — «Ну, це навряд». — «Вона у вас просто божевільна». — «Так, я не можу заперечувати цей факт — вона скажена. Але вона й вірна». Правда, я знав, шо це не допоможе. «Послухай, — сказав герой, — якщо ця собака хоче спати в кімнаті, то я із задоволенням переночую в холі. Але якщо вже я в кімнаті, то в кімнаті тільки я». — «А може, б ви з нею спали і холі удвох?» — запропонував я.
Після того, як ми з Дєдом залишили героя і нашу псину відпочивати: героя в номері, а псину в холі — ми спустилися в бар, шоб випити горілки. Дєд запропонував це сам. Чесно кажучи, сам на сам із ним я чув себе некомфортно. «Він хороший хлопака», — сказав Дєд, а я не міг вкурити, чи він мене допитує, чи повчає. «Ага, ніби непоганий», — відповів я. Дєд провів рукою по своєму обличчі, шо за день вкрилося щетиною. І тільки тоді я помітив, як дрижать у нього руки — вони дрижали цілий день. «Нам треба дуже оперативно допомогти йому». — «Та, було б непогано», — сказав я у відповідь. «Мені б дуже хотілося знайти ту Августину», — сказав Дєд. «І мені», — підтакнув я.
Це все, шо ми сказали за весь вечір. Кожен з нас випив по три склянки горілки, а ше ми дивилися прогноз погоди по телевізору над баром. Наступного дня погоду обіцяли нормальну. Це мене заспокоїло. Так наші пошуки мали стати більш наполегливими. Після горілки ми пішли до себе в номер, який був через стіну до номера героя. «Я лягаю на ліжко, — заявив Дєд, -а ти — на підлогу». — «Ну, так, звичайно», — сказав йому я. «Будільник ставлю на шосту ранку». — «На шість?» — перепитав я. Якшо хочете знати чого я перепитав, то я вам поясню, шо просто не вважаю, шо шоста година — це ранній ранок, я вважаю, шо це ше глупа ніч. «Шість», — повторив Дєд, і я зрозумів, шо це кінець діалогу.
Поки Дєд чистив зуби, я вийшов подивитися, чи все нормально в номері героя. Я прислухався, шоб уловити похрапування, але не почув нічого ненормального, тільки шум вітру у віконних рамах і гудіння комах. Добре, — сказав я своїм мізкам, — заснув він нормально. Зранку не буде втомленим. Я спробував відкрити двері, шоб переконатися, чи надійно вони зачинені. Вони трохи привідкрилися і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший забіг всередину, бо псина ше не спала. Я дивився, як вона прилягла біля ліжка, на якому мирно дрихнув герой. Це нормально, — подумав я і тихо причинив двері. Я пішов до нашого з Дєдом номера. Світло Дєд уже погасив, але я відчував, шо він ше не спить. Він постійно крутився. Простирадла шелестіли об подушку, а Дєд усе перевертався й перевертався з боку на бік. Я чув, як він голосно дихає. Я чув, як совається його тіло. І так було цілу ніч. Я розумів, чого він не спить. Він не спав з тієї ж причини, шо і я. Ми обоє роздумували над одним і тим же питанням: шо Дєд робив під час війни?
Закоханість, 1791 — 1803
Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41