- Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.

VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi. Босi, бруднi ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього
свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими
волохатими варгами.
- Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою...
Тварини розумiють його. М'якi їх оксамитовi носи з приємнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком
їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
- Здравствуй, маладєц! - зненацька чує Володько над собою. Вiд
несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на
велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна.
Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз
бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по
рiллi пiд'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
- Ну, що? Втомився? - питає вона дзвiнким, чудовим голосом
по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва
заляває його шорстке обвiтрене обличчя.
- Нє! - кидає вiн уривно, хитнувши головою.
- Це ти сам усе зробив? - питає вона далi.
- Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна
всмiхається. Володько спускає очi.
- Любиш ти конi? Так?
- Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
- А як ти звешся?
- Володько Довбенко.
- Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
- Умгу,кивнув головою.
- Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
- Нi,- як утяв Володько.
- А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
- Не те... Я тут не буду.
- А то ж де будеш?
- До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
- Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
- Певно.
Панна голосно смiється, кидає "добранiч" i вiд'їжджає. Велодько
проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь
бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'являється цей
несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми.
- Вйо, конi мої!
Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
- Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все
смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично
сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок
вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна,
вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний
промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'ється у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi.
Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду,
пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над
дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i
вгрузло в його густу масу.
Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi
ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i
говорить:
- Ах, щось, рiзало ма', в боку коле.
"Ну, те в боку",- думає Володько i поглядає на батька, на якому не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить
завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов'язав
якою ганчiркою, i все.
- Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
Якась велична, чарiвна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них
радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не
вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого,
стiльки незабутнього.
На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля,
чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'їхати до школи. На
полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки
хворому батьковi?
- Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiдає не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
- Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому
мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його
незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну.
Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи,
Матвiй.
- Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки -
до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i
вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану...
Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика
жертва, але ж батько... Може, вiн життям своїм жертвує. "Встану..." А що,
як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi
звестися, нi з'їсти. Прийшов до хати.
- А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а
тодi вже...
- Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвiй. Тепер вiн ще
впертiший, нiж коли iнодi.
Володько бiльше не перечить. Настя вже й торбинку для нього
приготовила.
- Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi... Поки хватить,
їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо.
До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу має досить. Перешитий з
австрiйської "шинелi" плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов
сонце.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142