Поїзд їде, їде... Старий за мiшок, бiжить за
поїздом, пхається мiж людьми, не догнав... Де там доженеш машину. То
сила... То сила... То, чуєте, страшна сила... Кинув торбу з хлiбом мiж
москалiв, а тi тiльки зареготали... Поїзд пролетiв, як вiтер...
I не було вiд нього нi одного листа бiльше. Поїхав i як у воду
канув...- закiнчувала Одарка.
Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не
було. Дiвчата, молодицi - московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно
русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки i щовечора в
село. Там зберуться тичбою i заведуть;
Розвєсьолиє ребята, однiм словом, маладци...
Царю вєрно i пакорно,
А на службе всє праворно!...
Або:
Сербiя, Белгiя, жаль мнє тєбя...
Проклятая Германiя побєдiла тєбя...
На весну вдарив новий "набор". Пiшов цим разом Iван Кушка аж у
Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану
вагiтну жiнку.
При вiдходi казав:
- Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, вiзьми
доброго приймака, але гляди... Дiтей моїх не обидь, а то з могили
проклену.
I пiшов. Зiнька лишилась сама.
Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед
Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту.
Вiйна не вiйна, а робота не смiє стати. Матвiй цупко тримав у руках
стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася,
i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив'язатися зi
своїх нелегких зобов'язань.
Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше
сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню,
зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок
пановi Iванову.
Того не було дома. Десь у дiєвiй армiї служив. Справи його вiв
заступник - нотар Гулянський.
Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки i
брошури. Учителька пестить його, як може, i дає йому багато волi. Тепер
нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися
тi Родiони, Євгени, Фони? Нема їх. Вiн товаришує з третьогрупниками,
помагає їм рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi.
Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля
перейшов на альт. На спiванцi збирається уся сметанка села. Гуторять,
жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну.
По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька
часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв,
Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн
часто помагає їм у школi.
Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж
дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд
котрою, кажуть, кам'яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою
заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають
"Христос Воскрес".
На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився.
На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто
огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу
переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид
пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на Євгенових черешнях сидiв. Як тiльки
жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер.
Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед
ночi, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно.
На спинi їжиться шкiра, на чолi виступає пiт. Хлопець летить як стрiла, i
боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все одно...
Аби не бачив їх очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i расточатся
вразi його" - вичитує.
Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина
вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi
зуби. Дочка її - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти...
Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним,
мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за
то книша.
Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував:
"кланяється тобi глибоким, до самої землi, поклоном твоя вєрна жена
Зiновiя, а за неї неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко".
Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн
вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще
тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi...
Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi,
одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками.
Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже
радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у
лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина
й озеро.
У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою
плiвкою. Через неї проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело
та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагадує окапки
воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами - пiднiмають та
опускають довгi фаї, нiби дiвки при купаннi.
Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами
лiщини та пташачим спiвом.
Володько подався просто на взлi'сся над Угорщину. Коли приложити до
чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою
променiв.
Пiд ногами було досить квiток, але рвати їх не хотiлося. Зiйшов на край
лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка,
який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти... I
Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по
звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають.
Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: "жiв,
здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько не
раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя.
У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду стоїть.
Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи.
Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком
носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у неї великий пучок
пролiскiв.
- А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої пролiски? Що скажуть "госпожа"
учителька?..
Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що вiдповiсти. Винувато
дивився на свої порожнi руки i нiби дивувався, що вони таки дiйсно
порожнi.
- А де ж ти нарвала стiльки? - нарештi вирвалось у нього щось подiбне
на запит.
- Там! - тикнула рукою на пригiрок Ганка.- Там їх стiльки, що
Господи... Я занесу учительцi...
- Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов.
Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця
твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов... Там озеро...
Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся
має вiд вiтру над її очима.
- Умгу! - сказала вона.- А хоч, то я дам тобi цю квiточку? Може,
назбираєш ще таких... Ти ж знаєш цю долину?
- Ще б нi. Ми двi лiтi тут з угорщанами билися. А знаєш, тi чорти
"здорово деруться".
При цьому показав шрамик на чолi.
- Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч... Але й я його цiльнув...
Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як снiп звалився, їй-богу!... Ми пасли,
знаєш, отам... Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько з Iльком.
На нас напало... Ну... зо дванадцятеро... О, так. Дванадцятеро напевно
було. На Нiмого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав... Ах, коли
б ти тiльки бачила... Ех, як почав їм мастити... Але до них на помiч
пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком... Так просто й поставив менi
отут печатку.
- А болiло?...- запитала Ганка, широко дивлячись на нього...
- Ееет! - махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися. Ми восени порiшили
вiддячити їм... Як пiймали удвох з Нiмим одного постолячника... Я мав
отаку довгу "пiку" з вiльхи. Збив на цорупалок... Кров'ю вмив його...
- Ото! - похитнула головою Ганка.
Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не видумав. Щось подiбне
оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн зловив себе
на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою
брехню.
Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на яку Володько вказав,
квiтку.
- Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?... Володько подивився байдуже.
- Все одно, яку... Але тiльки одну? Що я з нею буду робити?
- Назбираєш ще! - майже викрикнула Ганка.- От який ти ледачий...- i
засмiялася. Володько зауважив також її зуби. Рiвнi i бiлi. Узута вона у
великi з широкими халявами чоботи.
- Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики...- зненацька сказав вiн.
Вона кинула погляд на свої чоботи...
- Хто менi купить? Тата забрали i, може, вб'ють, а дiд не хочуть.
Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, якi я матиму черевики влiтi...
Далi Володько оповiдає, як вiн з Нiмим минулої весни на отих он дубах
шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки хижi птахи.
Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж... Але вiн не дурний з
голими руками лiзти. Вiн узяв собi в Нiмого ремiнного нагая, за пояс
застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лiсу шукати
доброї берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже - не те
щоб боялися... Не хотiли мати клопоту... Ну його... Так вiн i каже:
"Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий сiк". Нiмий
рубає, розмахав сокирою i саме, як на тоте, пiдлазить Хведот. Нiмий
.розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби...
- Ах! - скрикує Ганка.- I не зарубав?...
- Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто
губи розм'якшив...
Далi Володько згадує кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами...
Скрiзь Володько герой, скрiзь хоробрий, скрiзь перший...
Але Ганка вiрить. Чому б їй дiйсно не вiрити, коли вона взимi сама
бачила, як Володько Фоновi Гарбузi морду набив. А Фон же на цiлу голову
вищий за Володька, має п'ятнадцять лiт i ходить другий рiк у третю групу.
Бо Гарбуза не мав права... Карпiв батько Фанасько їхав до Гершка сiчку
рiзати... Кулi на санях зв'язанi старими посторонками. Один кiнець
посторонка з петелькою телiпався ззаду. Зi школи йшли школярi i почали
чiплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в
петельку. Шабелян нагнав конi, петелька зашморгнулася на нозi, шарпнула i
Назар проїхався вiд Польонової хати аж до магазину на власнiй сiданцi.
Коли б ще дорога рiвна, то ще сяк-так. А то груда замерзла... Кричав, як
скажений.
А Фон-халєра пiдбiг до Володька. То ти, каже, його пхнув i вiн попав
ногою в петельку.
- Брешеш! Я його не пхав! Вiн сам, шалапут дурний, влiз у петельку.
- Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобi наклав?..- i замахнувся на
Володька.
А Володько як пiдскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А
Антон, що любив такi видовиська, на цiле горло репетує: бий! бий! бий
Гарбузу! Ну й було смiху...
Це ж Ганка на власнi очi бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небi. Володьку! Вже час до школи.
Бiгли пiд гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Синi
очi такi ж, як i небо. Пiт на чолi, на носi... Фу!.. Скiльки не втирай
рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочiвки.
Прибiгли до школи. Увiйшли разом. Очi всiх дiтей направленi на Володька
i Ганку. Учителька серед класу стоїть i смiється. Вона щойно роздала дiтям
старi часописи, пуделка з пасти та коробки вiд пушок, як нагороду за
квiтки. Всi радi, всi вдоволенi.
На кожнiй лавцi велетенськi барвистi паперовi шмати з картинами вiйни,
рекламами годинникiв, музичних iнструментiв, книжок, зубної пасти,
колонської води...
А Володько з Ганкою стоять коло порога, i учителька навiть не каже їм
сiдати на мiсце. Ганка така засоромлена, що зовсiм забула за свої квiтки.
Володько руки спустив, у лiвицi кашкета мне, обличчя палає, очi бiгають по
стелi, по старих ветхозавiтних картинах на стiнах, по помосту...
- Ааа! Ну, мої мандрiвники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут
радимося, щоб карету за вами пiслати.
- Ха-ха-ха! - регоче дiтвора.
- А онде-о Антiн впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися,
каже, що батько нiби на Трiйцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотiлося
провалитися в землю. Вiн лиш незграбно тупає на мiсцi.
- Ну, ну! Сiдайте вже, прошу ласкаво, на мiсце, але за спiзнення не
дiстанете нiчого з подарункiв.
Володько пiшов i мовчки сiв, його уста суворо i вперто затиснутi. Часом
пробiгає по них ледь помiтне здригання, а зуби так мiцно зацiпнутi, що їх
не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також i лиш час
вiд часу хлипала.
По лавицях розложенi коробки, пуделка, старi часописи, квiти, бруднi
дитячi руки. Учителька оповiдає про вiйну, з її мови постають картини
далекої карпатської баталiї, де в снiгах, скелях, проваллях кладуть свої
бiлi костi нашi брати , i батьки. Дитячi обличчя горять, очi свiтяться
жарiючими iскорками страху й здивування.
Але що у Володьковiй душi творилося, того не розкаже вiн нiкому й
нiколи. Картини вiйни, присмак слiз, барва сорому, тремтiння соняшного
променя зродили й визвали на кiн його буття велику тайну тайн - незрiвняну
з нiчим в красi i силi...
Весна виробляла свої веремiї, не дивлячись на нiщо. Земля, як i завжди,
пахтiла своїм тяжким п'янливим запахом. Лiс одягався i небо горiло
блакитним огнем.
Пора прощатися зi школою. Он Матвiй на полях чоботиськами грасує, сипле
пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, нiби крикливi ракети. Зiнька
хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володьковi шкода було кидати школу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142