А все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
- Ми,говорив промовець;- є українцi! Ми заселюємо цiлу цю землю... Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, є українськi села! I цього нiхто
не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається
цiлого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в iншiй,
чужiй державi, якої закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i тi
права мусимо вмiти до останнього використати. Також мусимо вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцiєю гарантованi нам права
були урядами респектованi, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось вiд себе, якихось
своїх людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до порушення
їх урядами.
Далi говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав,
скiльки є в державi партiй, що то за партiї, скiльки є виборчих лист.
Потiм перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи вiд
першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тiєї, за яку маємо
голосувати ми.
На залi було зовсiм тихо. Люди стояли без руху, без вiддиху, без
найменшого звуку. Всi слухали, хапали слова, намагалися їх зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi пiвтьма, тiльки на сценi
трохи свiтлiше, i через те ця суцiльна, збита, мовчазна маса людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в обличчя свого сусiда, своїх товаришiв. Всi були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi люди. Хотiлось їх
завжди такими бачити. Скрiзь, на кожному мiсцi. Зо всiх далеких сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в одну, велику, сильну, тверду масу.
Приємно й радiсно бачити їх. Душа пружиться й тiло набирає сили, коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли переважно кращi, сильнiшi,
розумнiшi...
А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до своєї виборчої листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тишi той крик, крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився десь на
двiр. На сценi встав комендант полiцiї.
- Iменем закона розв'язую вiче! - проголосив комендант.
- Що? Як? Що сталось? - пронеслося мiж народом.-
За що розв'язує? Чому?
- Просимо говорити! - почали кричати iз зали.- Просимо далi. Нiхто не
смiє нам заборонити говорити!
- Тихо! - крикнув рiшуче комендант.- Пан староста сказав розв'язати
вiче, й так має бути!
- Але ж за що? Ми маємо право робити вiче! - казав здивований кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
- Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
- Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всiм можна,
а нам нi? Не дозволимо!
Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на Iлька.
Цi також кричали:
- Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову..,
- Тихо-о! - закричав комендант.- Як не хочете вийти й розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
- Шановнi збори! Прошу спокою! Розв'язання нашого вiча є виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
"Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, i сла-а-ава, i во-о-оля!" - вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як iскра в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм, розлогим спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у дверi,
ось бушує вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi... Всi,
мов занiмiли, стояли без єдиного руху на одному мiсцi, а тiльки уста й
груди спiвали, тiльки очi горiли вогнем, тiльки серця сильно,чiтко й
нагально бились у тiсних грудях.
Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв. Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то жар. Вiн поглянув на своїх хлопцiв. Всi як один стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали. Властиво, спiвав тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тiєї пiснi, але в цей час їм було соромно не
знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I через
те вони все-таки спiвали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки... I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
Ось гiмн скiнчився.
Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що сповзає з верха гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр'я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не могли втихомиритись i спiвали на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшої i кiнної полiцiї.
- Розходьтесь! Розходьтесь! - гукали вони... Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
- Хлопцi! Тримаймось разом! - крикнув Володько. Але втриматися було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливiшим. Всi рвались
кудись, мов хвилi розлитої в повiнь рiки...
- Ах, чорт! Ах, чорт! - кляв весь час Кiндрат. Було вже шiсть годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись на вiльнiше мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з'їсти?
А куди? - запитав Сергiй.
- За що? - додав Кiндрат.
- Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
- Так йдем! - сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
- Ах, чорт бери! От так-так! - казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я вмiю громить! Ану,
братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
- Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там поїмо, вiдпочнемо й на
цiлу нiч додому. Добре?
- Добре! Смали!
По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому
вдалося скорше дiстати що треба.
- Куди йдете? - питав молодий Грицюк.
- Додому. Були на вiчi.
- Добре випало, нi?
- Було чудово! Я ще нiчого подiбного не бачив,- казав швидко Володько,
беручи через плечi людей шинку й ковбасу. Вiн спiшив у третю кiмнату, де
було трохи вiльнiше. Його нараз хтось вхопив за плечi. Швидко оглянувся -
Олег!
- Олег!
- Володю! Яким чином? На мiтинг? Чудово, нi? А бачив, як спiвали? А
бачив, якi сердитi всi були? Чудово! Розкiшно! Це було щось! Я мало не
здурiв вiд радостi. Ми цiлий день працювали, але не даремно. Я сам з пару
сотень людей перевiв. Полiцiя помiтила. Ми йдемо, а вони через город. Ми
до хати одного мiщанина, та через плiт... Вони хотiли за нами, але той
чоловiк замкнув дверi й сам сховався. От було працi. Ти сам?
- Де там. Дивись! Хiба не бачиш? - i Володько показав на своїх
товаришiв. Олег був такий захоплений, що дiйсно не бачив нiчого. Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись, уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
- Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив їх у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
- А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i ще,
як треба буде, прийдем.
Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
- Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi ось тут. Життя наше, мов
буревiй.
У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi кiна. Знайомi радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
- Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ є народ...
- Нiчого,додавав iнший.- Глечик так довго носить воду, поки не
розiб'ється. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
А Олег говорив Володьковi:
- Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацiї й ну-мерки.
- А де? - питав Володько.
- Давайте! - ревiв вже пiд'ївши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
- У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете. А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
- Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
- А грошi маєш? - поставив питання Сергiй. Так. З грiшми справа
нелегка.
- От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали б на
кiно.
На це йому нiхто не вiдповiв. А вечiр iшов, надворi все темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна. На поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно пiднесеш, бадьорi. Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiннє повiтря розносило
далеко їх сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi землi. Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрiї, вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це не
близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях...
- Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'єш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
- А що ж ти думаєш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.- Край
наш над усi краї край... I попрацювати для нього щось варто. Рови копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна, земляна мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i вичавлюють з
нашої землi собi пошану, честь i золото. А ми тiльки те, що зо столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi герої. В землi, в хатi, в гної...
Жiнка та льоха - от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та подивись гарненько... Одразу крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести когось, вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю... А думаєш, легко отак йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити. По всiх дорогах -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати. Бо ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не ходили нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба слiв, скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо. Але я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги. Самi копачi,
землеїди, борозняки, слiпаки... Досить їх у нас. А там, за нами... Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по школах, по
церквах... Скрiзь там порожнє мiсце. Так, хлопцi! Порожнє! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
- Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети... Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем i кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати... Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти. Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра, i за
сто лiт... От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв. Вiн навiть
зупинився серед дороги, серед чорної ночi. Хлопцi зупинились також i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали слова. I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, нiби
гарячий Дрiт.
- Ах, як би карав я їх, коли б мiг! - говорив вiн по часi. Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, i тiльки якась
залiзна перешкода хоронила їх вiд його кари i гнiву.- Як би виполов з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо
бути! Ми ж народ, люди!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142