Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.
— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.
— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…
— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?
Полковник поважно кивнув.
— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.
Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.
— І що тепер? — загнано простогнала я.
— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.
Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?
— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?
— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?
— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.
— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!
— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.
Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.
— Які шпики?
— А я почім знаю, гррм?
— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.
— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.
— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…
— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!
— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.
— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.
— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?
Запала мертва тиша.
— Плюнь! — раптом заволала Медді.
— Що таке?
— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.
— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?
— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!
Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.
— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?
— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?
— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.
— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!
Я зачаїла образу і поклялася помститися.
— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.
— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?
— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?
Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.
З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.
Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.
— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.
— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.
— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?
— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.
— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?
— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.
— А-аа… це…?
— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.
Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…
…ХIІI…
В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.
Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.
— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?
Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.
— Не курю. Мінздрав попереджує.
У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.
Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.
— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?
— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…
— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.
Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.
— Ти це, все в порядку?
— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.
Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:
… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…
Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.
— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.
… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!
— Ну так плюньте, — скептично порадила я.
— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.
— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.
Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:
— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!
М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!
— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?
— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.
— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!
— А звідки ж ви Гронгада знаєте?
— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.
— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?
— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.
— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!
— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.
— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?
— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?
— Абсолютно. А шпики?
— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.
— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?
— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…
— Де, перепрошую?
— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…
Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!
— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.
— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?
— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.
— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.
— Це ще куди?
— По бабах, пане Бішоп.
— Назад, значить, на вихідні позиції?
— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!
Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:
— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?
— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.
Пан Теодор зробив останню спробу:
— А він і справді…того?
— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?
Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку. Ну так я ж цього не знала! Порада всім чоловікам всього світу: не треба вважати жінок за телепаток тільки тому, що вони розуміють хто ви, з чим ви і чого вам треба. Просто, більшу частину часу ваші бажання доволі нехитрі і однозначні.
— Будь обачна, добре? — нарешті спромігся він.
— І ви, бережіть себе. Не перевантажуйтесь, дотримуйтесь режиму праці, харчування і відпочинку. Працюйте над позитивним баченням світу.
Він зітхнув і хитнув головою, мовляв, дурепа була, дурепою і залишилася. Ну, зізнаюся, є щось від того.
…ХIV…
Ми домовилися зустрітись там же, біля Пам’ятника. Так би мовити, тур по історичних місцях. Я почала з якоюсь несвідомою прихильністю ставитися до Героя, можливо через спільні проблеми з головою, не знаю.
Ми знову з’явилися на площі одночасно — якась підозріла синхронність. На цей раз, для різноманітності, мені просто відібрало дар мовлення, і я тільки чемно посміхалася і виражала свої нечисленні думки універсальною мовою жестів. І тільки коли мені було поставлено питання руба і я відчула, що зараз тільки розведу руками і поплескаю себе по щоках, довелося схаменутися і отямитися.
— Так, я дивно поводжуся. Так, мене щось турбує. Ну, давай, тоді вгадуй і далі — що саме?
Гаел задумався, симулюючи тяжкий розумовий процес.
— Емм… Наближення комети Гея-в-Поппа? Ні? Бордель не виконує бізнес-план на півріччя? Виконує? Ну тоді… А це підозріло, доречі, що виконує, треба перевірити, як це так… Е-е, стоп, без рукоприкладства! Ну, не знаю. Зізнавайся вже, де партизани поховалися!
— Ага, зараз все розкажу, представлю мат-докази і навіть від алібі відмовлюсь, лишень би тобі зробити приємне. Ну, словом, хвилює мене ця історія з Люком. Чого їм від мене треба, питається?
Гаел зупинився, обережно притримуючи щелепу і витріщився на мене, як на останнє чудо природи і техніки.
— Ти не знаєш?! Взагалі не знаєш ? Нічого?
Я гордо хитнула головою. Гаел почухав праве вухо.
— Ну то, значить, я маю тобі розповісти, так? Н-да, довга вийде історія.
Він спритно вхопив мене за лікоть і пришвидшив ходу.
— Це ми куди?
— Не знаю. Ну не хочеш же ти тут, посеред вулиці…
— Я хочу завжди, незалежно від місця подій. Тільки різних речей.
— О! Вітаю! Ти тільки-но сама сформулювала основний життєвий принцип людства. Нам перш за все треба мати на увазі цей постулат, коли ми беремося до роботи.
— Ну а до чого тут Люк?
— Зараз поясню.
Ми зупинилися на набережній, коло кам’яних перил, які надійно відділяли нас від примарних хвиль невеличкої річки. Вона звалася Никавка і десь там впадала до величного Дресу, щоб разом з ним долати шлях до Негостинного Моря. Гаел поклав руки на перила і десь помандрував поглядом за водою, поки я прискіпливо розглядала його профіль. Тільки-но я збиралася підвести підсумки спостереження, він різко обернувся, демонструючи не менш цікавий, як об’єкт дослідження, анфас.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17