Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.
— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!
Медді зреагувала миттєво.
— Зараз, папери приготую.
— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?
— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…
— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.
Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.
— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.
— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.
— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…
— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології? Коли ще буде шанс так познущатись над вимогами подвійного стандарту?
— Дуже мило, — Медді взяла ситуацію в свої руки, — Делі, сядь. Почнемо. Пане нотаріус, папери.
Один з чортів дістав зі шкіряного кейсу величенький сувій і почав читати.
“Такого-то числа, такого-то місяця Лілле Аделін, далі — “Замовник” і Теодор Бішоп, далі — “Підрядник” заключили договір про наступне…”
Далі йшлося про те, що Бішоп береться надавати послуги Замовнику, тобто, мені, згідно з встановленими стандартами у межах фізіологічно допустимого бюджету, за що Замовник гарантує Підряднику багатство, вічну молодість і безсмертя, артикул 142, 96 і 115 із загального кошторису. Договір припиняється у разі невиконання однією зі сторін вищеназваних зобов’язань, у разі смерті чи визнання недієздатним Підрядника чи за обопільною згодою сторін. Засвідчив приватний нотаріус Маммон і молодший секретар головного управління юстиції Пургаторію, Юдимир. Далі — підписи сторін.
Ми розписалися, звісно, кров’ю невинних дівчат (її завбачливий нотаріус запропонував у окремій чорнильниці). Далі всі випили коктейлю “Перше причастя” і нам запропонували усамітнитися для виконання умов договору. Медді виявила бажання сказати мені пару слів “на посошок” (чи то, як кажуть, “на коня”?). Вона підвела мене до вікна і, злодійкувато озираючись, промовила:
— Пам’ятаєш, я тобі казала про проблему віку? Як зупинити старіння?
— Я слухаю.
— Якщо ти вважаєш, що зараз — твоя найкраща форма, то… просто не стримуйся, і ти отримаєш від нього абсолютно все.
— Ти мені що, смертовбивство пропонуєш? І не жаль? Навіть мені його, дарма, що секенд-хенд, а якось шкода.
— Мені що головне — повідомити. А там, сама вирішуй. Справа хазяяча.
— А як же договір, і все таке?
— Та що там, раз живемо. Не переймайся, у мене хороші зв’язки у карних структурах.
Що ж, інформація для роздумів. Я підійшла до стійки бару і багатозначно кахикнула.
— Партнере? Гм-гм.
Бішоп роззирнувся, шукаючи підтримки. Медді була зайнята розмовою з нотаріусом. Пан Аврелій щось товкмачив Юдимиру про проблему співвідношення вільного вибору і ролі Божого провидіння в історії, на що молодший секретар махнув рукою і, зі словами “блаженний якийсь”, присмоктався до пляшки.
Пан Теодор опинився один на один із Замовником. Замовник, схоже, не приймав “зараз, доп’ю” чи “знаєш, щось у мене голова болить” за відповідь. Нещасний тремтячими руками поставив на стійку свою склянку і востаннє пробурмотавши “Pater noster”, зітхнув:
— Ну, чому бути, того не минути.
Ми піднялись до нашої з Медді кімнати. Соромлячись, посідали на різних сторонах ліжка. Власне, соромилась я, так що Підрядникові навіть довелося мене заспокоювати.
— Делі, ну що… вважай, що це практичне заняття з сексології. Твоя ж спеціалізація.
— Угу, — я трохи оживилася, — почнемо з якої культури? Аполонівської? Репресивної чи оргаїстичної? Ви знаєте, обрядові звичаї тубільців острова Онанайя Мелатонізійсського архіпелагу…
— Тс-сс. Який Онанайя? Ти щось чула про Полікойтунезію?
Що тут скажеш? Підрядника ж не за красиві очі обирали. Треба було, правда, тендер влаштувати, та вже якось час піджимав. Зрештою, в умовах цейтноту могло бути і гірше.
Як воно було? Ну так, правда, перші враження найсильніші. Та… коли моїм очам відкрилася широка панорама живописних тріщин на стелі, мені, чесно кажучи, стало трохи прикро. Як же ж, унікальна подія… Наївна! Але загалом… це було схоже на мій перший досвід їзди верхи — Медді якось возила мене знайомитись з життям у стилі кантрі. Отже… Ну, проблеми з тим, щоб з сідла не вилетіти, пристосовуєшся, як можеш, поки наб’єш собі м’яке (і не тільки!) місце — наступного дня шкутильгатимеш. М’язи з внутрішньої сторони ніг втомлюються через незвичний спосіб застосування, так потім, мало того, що шкутильгатимеш, так ще хода така, як у маркітантки після великої перемоги рідної армії. А як коня понесе, так тут хіба — триматися міцніше і, як то кажуть, насолоджуватися красивим пейзажем. Хіба ж тварюка слухатиме, що ти їй маєш сказати про філософію екзистенціоналізму? А дух, звичайно, захоплює. Ну, вхекаєшся, мокрий, як хлющ і, змучений, наче рятував життя суїцидальному десантнику, засинаєш сном мертвого праведника. Отака романтика.
Та зрештою, якесь полегшення я все ж отримала. Зранку я прокинулася спокійна, як море в штиль: було все — глибоко по фігу. Бішоп вже десь завіявся, і хвала всевишньому — бачити його не хочу. Теплі промені сонечка сипалися на скуйовджене ліжко. Я солодко позіхнула і пошкутильгала до ванни. Фізіономія в дзеркалі мені зовсім не сподобалася: синці під очима, плями якісь червоні на обличчі. Хоч би поголився, скотина! Та, яке-не-яке, а все ж — відображення, вчора і такого не було. Як мені тепер в очі дивитися панові Теодору — після такого акту невідкладної медичної допомоги? Хоча, можна сказати, я йому теж життя врятувала. Я тут якраз дізналася, що таке “запущена німфоманія” — вдовольнити суккуба може тільки інкуб, і тоді хана одному з них, або ж звичайний чоловік — тоді, він сердешний, і простягне ніжки. Бішопові пощастило, мені — не дуже. Та хай вже йому, де наше не пропадало.
… ХХIІІ…
Після гігієнічно-нарцистичної процедури я, зітхаючи і крекчучи, пішла шукати собі чогось із’їсти. Ну, цей, треба ж якось відшкодовувати втрачені калорії. В такий час на кухні “Марії-Магдаліни” можна знайти яєчню зі смаженим беконом, і можливо, пан Аврелій, якщо він знайдеться там же, прочитає повчальну лекцію про вплив Бекона на розвиток концепції ідолів людського роду. Правда, він завжди чомусь плутав Божий дар з яєчнею, проблема, від якої споконвіку страждали християни, створюючи неприємності собі і людям. Мученики втраченого еротицизму, і цивілізація, побудована, не знати, на яких забобонах, приречена на…
Оп-пачки. Що це ще таке? За кухонним столом сидів Бішоп, блідий, як привид Нікому-ненізма в умовах весняного авітамінозу, а поряд з ним, спиною до мене, — якісь троє чоловіків в чорних костюмах. Почувши звук моїх кроків, один з них розвернувся, глянув на мене і гиденько так заусміхався. Всі “гості” були в чорних окулярах, при краватках і з бірочками, на яких було написане щось дрібне і незрозуміле.
— А ось і дівка, твоя диявольська коханка, Бішопе. Ну, і що ти тепер скажеш у своє виправдання?
Пан Бішоп не відповів. Він тільки хапав ротом повітря і, здається, був готовий втратити свідомість.
— Що це таке, пане Теодор? — лагідно звернулася я до нього, — ви знову програли у покер і влаштували дебош у неврологічному диспансері? Що ці маніяки тут роблять?
Бішоп чесно намагався щось пояснити, та з його вуст не зірвалося жодного звуку. За активними рухами губ можна було тільки здогадатися, що його нерви на межі допустимого. Оскільки я нічого не зрозуміла, він у відчаї схопився рукою за поперек і пошкріб сідницю. Ага, ДУПІ! Йой, оце халепа!
— Панове, — звернулася я до чоловіків у чорному, — що ви робите у межах приватного володіння без санкції правоохоронних органів?
— А ми і є правоохоронні органи. Ми тут для того, щоб арештувати підлеглого корони Яснізорії, Теодора Бішопа, що перебуває у недопустимих, сороміцьких зносинах з нечистою силою, запродавши душу, власність вищеназваного монарха, у довічне користування дияволові за демпінговими цінами, не декларуючи прибутків і не сплачуючи належного податку з доходу і ПДВ.
— Але ж він не отримує ніякого доходу, яким можна поділитися з казною!
— А вас, панночка, взагалі ніхто не питається. Ви — вмістилище гріха і розпусти, уособлення хтивості на службі у ворога роду людського. Ви — нечиста сила без права на проживання і натуралізацію, що підлягає негайній депортації з території Яснізорії.
— Але паспорт, але прописка…!
— Документи фальсифіковано. Всіх, хто допомагав вам у неправомірному отриманні документів буде страчено.
Інший офіцер ДУПІ штовхнув оратора ліктем.
— А, ну звісно, перепрошую. Тепер, коли ЄАС (Європейська Армія Спасіння) отримала від наймилостивішого короля Яснізорії згоду на встановлення мораторію на смертну кару, їм буде оголошено догану. Все. Пане полковнику, приступайте.
Третій учасник трагікомедії зняв окуляри і підпалив цигарку.
— Ніледа елліл, — сказав він, — итроч ирт діп исдівз ясйарибаз огонидєирт адопсог менемі.
На якусь лише мить я побачила червоний вогник в очах полковника і зрозуміла, що до чого. Це ж Люк! Нехай він виглядає по-іншому, але це точно він — отакий, блін, полковник! Аби тільки я зрозуміла це раніше, так тут у мене не було часу щось вдіяти — вже наступної миті переді мною постала нагальна проблема врятування мого життя з якогось невідомого водоймища, оскільки плаваю я, як риба в окропі. Ну, борсаюсь, переважно.
Вода була крижана, наче дияволове сім’я, як кажуть люди з досвідом. Якимсь дивом втримавшись на водній поверхні, я озирнулась навколо. Контраст між затишною кухнею “Марії-Магдаліни” і якоюсь непривітною туманною місцевістю був просто разючий, я була просто шокована. Цей шок, напевне, і врятував мені життя, оскільки замість того, щоб намагатися рятуватися уплав, я почала голосно матюкатися. І навіть не звернула уваги, що до мене наближається якесь хлюпання. Як виявилося то був човен; той, хто сидів при веслі зачудовано прислухався до моїх завивань і не зразу здогадався надати мені посильну допомогу. Лише коли мати почали губитися у хлюпанні і бульканні, він зрозумів, що мій випадок — серйозна справа, а не просто прагнення маргінального досвіду. Коли мене витягли з води, я дуже погано усвідомлювала що я і де я. Зуби стукотіли, вода стікала по довгій домашній сорочці, капці загубилися в пучині. З вуст все ще злітали якісь уривки фраз типу “пердюк-смердючий-фраер-попідниз-зверху-уграний-мурдло-шибзануте”, ну і так далі. Через деякий час навіть цей потік висох, і я зрештою закрила писок і глянула на людину, яка чомусь врятувала мені життя. Він був високий і худий, у шоколадного кольору плащі з капюшоном, у цей час акуратно відкинутому на спину. На плащі срібними ниточками були вишиті якісь інфернальні візерунки. Це був немолодий вже чолов’яга з сивиною на скронях, з об’ємними вилицями і щелепою. Він посміхався.
— Салю, ма петі. Радий тебе бачити, Лілле. Кель бон ван т’амне ше ну, а нотре петі анфер?
— Шо такоє? — не зрозуміла я.
— Делі, ну, не можна ж так зі старими друзями! Питаюся, яким вітром до нашого маленького пекла. І кого ти так гарно поливала брудом, борсаючись у Стіксі?
— Стоп, я що, знаю вас, чи де?
— Лілле, оце ще сюрприз. Ти що, води наковталася? І не кажи, що не пам’ятаєш тепер нічого!
— А що пам’ятати? Ми з вами, здається, ще не пили разом.
— О-оо! — простогнав незнайомець, — я ж просив їх закривати покійникам рота й ніс, а то так, кому пощастить прямо у воду — наковтаються смердючої бридоти і ходять тоді, як пришелепуваті, не пам’ятають нічого. А що, так і не закривають?
— Ні, тільки очі. А до чого тут покійники? Я що, вже, цей, кінці віддала — так виходить? А я навіть не помітила. Ніяких неприємних вражень, окрім, звичайно, холодної ванни. Царство тобі боже, Аделін, ми тебе ніколи не забудемо.
Я насправді засмутилася з цього приводу. Не кожного ж таки дня помирають найближчі і найдорожчі вам люди. Ой, що ж це я без себе робитиму?! На кого ж я себе залишила, сиріто-о-очку?!
— Ну чого кінці віддала? Тобі ще ген-ген, доживати… Тільки не знаю де, це залежить… А власне, що сталося?
— Що? А що? Не знаю я.
— Ме но, се плю серйо, ке же пансе. Треба щось робити. Наскільки я зрозумів, в тебе були проблеми, або з інквізицією, або ж з Люком. І напевне, тобі варто не випадати з дискурсу.
— Люк? Це іще хто? Скайвокер? Так джедаї вже давно вимерли, захопившись військовим вправами у стилі “харакірі”.
— Хм.
— А ви, пане, можна дізнатись, хто такий?
— Хто я? О, я хто. Я — Херрі. А що ти взагалі пам’ятаєш?
— Так же ж… мм-м, це, е-еий. Ну, я — Лілле Аделін. Місце народження — Манівці, Яснізорія, 13-го фрімера 645 року. Навчаюся в Університеті, Вічне Місто. Спеціалазація — Теоретична Сексологія…
Словом, з голови в мене вилетіло все, що є предметом даної оповіді. Я ще пам’ятала, що почала слухати Демонологію, а далі — синя мряка. Хто такий Херрі, я здогадувалася, але не могла сказати, що знала його раніше. Херрі був дуже засмучений цим фактом, та потім вирішив, що це дає нам можливість ще раз випити на брудершафт, побувати на його улюблених старих виставах і дати мені спробувати мої улюблені страви.
— А можна на брудершафт — гарячий чай, а улюблену виставу — в теплому ліжку?
— Парбльо, с’ет ун іде амервей. А яку виставу панна воліла би побачити?
— Звичайно, “Ідеального чоловіка”, перб англіцького драматурга і поцінувача чоловіків, — що ще до ліжка, тільки трагікомедії не вистачає, гр-кх-кх.
— М-да, водичка в Стіксі — не зупа. Треба відтранспортувати потерпілу додому, для попередження ГРЗ.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17