Бідолага.
— Теодоре, слухайте, хочете додому, до Медді, під теплу ковдрочку? Тоді, будьте люб’язні, посуньтеся.
На цей раз мене порадували спалахом здорового глузду. Видно, згадка про Медді під ковдрою привела його до тями. Бішоп більше не кричав, як істерична дівиця, а розважливо звернувся до мене подумки.
— Як це? Я ж тут не в міському транспорті байдики б’ю, в мене справи є — мене піддають тортурам, знущанням, ґвалтують…
— Та ну?
— Мою людську сутність.
— Бішопе, посуньтеся, ібо сказано: поступайтеся місцем людям літнього віку, пасажирам з дітьми, інвалідам.
— Інвалідам?
— Ну, коли в вас немає руки чи ноги, чи там, що вам обіцяли повідрізати, то ви хто? Інвалід. А коли в вас взагалі нічого немає? Так от, мені зараз потрібне буде ваше тіло…
— Зараз? Мене дуже тішить твоя увага, але…
— Боже мій! Ви демонолог чи стурбований підліток з обсцесивним лібідо? Я мушу бути у змозі щось зробити, щоб вам допомогти. А ваш істеричний розумовий процес заважає мені сконцентруватися. Займіть чимось своє мислення.
— Так що ж робити? Мені перерахувати зовнішній борг Яснізорії з урахуванням індексації? Чи оцінити відстань до світлого майбутнього у кроках моєї кульгавої тітки?
— Порахуйте краще, скільки раз вас посилали на фіг, і як зміниться це число в умовах половинної гравітації.
Бішоп відволікся на медитацію. Тільки-но я почала вникати в його відчуття, як він знову повернувся.
— А ти обіцяєш…?
— Що ще?
— Не допустити тілесного і морального псування…
— Вашого стрункого, гарного і ніжного тіла? Заспокойтесь, ви у нас цінна сімейна власність. Жартую, жартую, Теодоре, не ображайтесь на глупого суккуба.
Зі скептичним “ну-ну” він нарешті затих. І я у буквальному смислі відчула себе ним. Що тут сказати? Ніяких неприємних вражень, крім того, що боліли руки, жорстоко скручені за спиною та свербіли п’яти, які стояли на гарячому вугіллі. Вугілля, правда, вже встигло охолонути. Що вдієш, зараз у Яснізорії неопалювальний сезон.
“Ну що, — прошепотіла я низьким Бішоповим голосом, — заграймо!”
— Діти мої, — розпочала я, — не треба мені брюссельської капусти, послухайте краще, що я вам розкажу.
— О, — зрадів інквізитор, — ну нарешті ти порозумнішав. Давай викладай всі імена, паролі, явки!
Дивно, подумала я, що вони хочуть дізнатися? Наскільки я пам’ятаю, Бішоп же наче не шпійон.
— Сто років тому великий державець, гордий профіль якого ще й досі прикрашає одногрошові монети, підписав прокламацію Емансипації нечистої сили. Цей пам’ятний декрет дав надію мільйонам, що страждали від прокляття несправедливості. Пройшло сторіччя — і що? Нещасні демони, яких зневажливо називають “чорні”, ще й досі не звільнені від кайданів сагрегації і дискримінації.
З цими словами я звільнила руки від мотузки. Це вдалося мені надзвичайно легко, і я тільки здивувалася, як це Бішоп раніше до цього не додумався.
— Час уже звільнитися від мороку несправедливості і відкрити двері нових можливостей для всіх дітей Божих. Час підняти націю з гримучого піску несправедливості до граніту рівності і братерства. В цьому безпросвітному відчаї, я все ж зберігаю мрію про те, що люди зрозуміють — ми всі були створені рівними.
Я мрію про те, що демони зможуть залишити свої гетто і без остраху збиратися на шабаші для святкування національних свят.
Я мрію про те, що королівська гвардія не збиватиме з самострілів стареньких, що здійснюють чартерні перельоти нічною порою.
Я мрію про те, що договори про купівлю-продаж душі набудуть законної сили, і від нас не будуть відхрещуватися, коли ми прийдемо за платнею.
Я мрію про те, що люди не будуть судити наші вчинки за кольором очей чи за наявністю тіні.
Я мрію про те, що інквізиція не катуватиме тих, хто має крихту співчуття до знедолених!
Я мрію про це сьогодні!
Інквізитори перезирнулися.
— Степанич, клич Ескулапа! — прохрипів чоловік у кашкеті.
— Ескулап у запої, — відповів дідок.
— Тоді Ваську з анатомічки.
— Васька в запої.
— А Зося з реабілітаційної?
— І Зося в запої.
— Шеф? Що будемо робити?
Чоловік у куртці потер скроні.
— Що ти хочеш? Я в запої.
Я підвелася, обурено відкидаючи мотузку і рушила до дверей.
— І це ті люди, яким держава довірила превентивну інквізицію.
— Ти куди?
— Нести мрію в маси.
— Степанич, клич Джеймса Рея.
Оп-па, треба тікати. Інквізитори метнулися мені навперейми, та де вже їм до мене, новоявленої чемпіонки з ходіння крізь стіни, левітації, містифікації і мас… масового психопроносу. (Це, напевне, так на мене вплинуло перебування у Пургаторії, а то б я в жисть не згадала промову Мартина Лютого на прізвисько Король.) Я скорчила диявольську рожу і зникла у спалахах фейєрверку. На моєму місці залишилась лише коза з червоною стрічечкою на шиї, на стрічечці було написано: “Кожній тварі по парі. Привіт Люциферу.”
… ХХVІ…
Коли ми опинилися надворі, я дала Бішопові відхекатися і прийти до тями, а потім влаштувла строгий допит. Мовляв, як на нас вийшло ДУПІ, і чого вони хотіли дізнатися. Та тут я зрозуміла, що мені зовсім не треба його відповіді. Варто було мені сформулювати питання, як відповідь сама з’являлася на невербальному рівні. Стриматись він просто не міг. Енурез якийсь ментальний, словом. Я (тобто він) приголомшено зупинилась, бо те, що я дізналась, було для мене абсолютною новиною.
Бішоп був офіцером ЗБОНЧу.
— Падлюка, простогнала я, — як же так?
В його уяві з’явився образ короля Артура в лахмітті.
— Я не міг нічого сказати. Це провалило б завдання.
— Яке завдання?
Мужчина, який підглядає в замковий отвір жіночої роздягальні.
— Розвідка сил супротивника. Ми певний час підозрювали пана Поманця. Але, правда, на тебе я вийшов цілком випадково, ну, поза планом.
Цеглина, яка падає на голову хорошій людині.
— А Медді? Теж приємна несподіванка?
Десятиугрикова купюра лежить на тротуарі. От скотина!
— А потім нащо ув’язалися?
Селекціонер у халаті, який в особливо жорстокій формі схрещує коня з віслюком.
— Подивитись, що вийде. Та потім, правда, вибач, я зрозумів, що ситуацію можна використати.
Перехожий чистить кишені п’яного, що лежить під парканом.
— Як же це?
— Спостерігаючи, як ти входиш до кола спілкування Люцифера, я міг би дізнатись про структуру організації, специфіку діяльності. Ну, сама розумієш.
Хлопчик потрошить ляльку “Ванька-Встанька”.
— І багато дізнались?
— Та так, дещицю. Варто було мені намацати найцікавіше, як мене застукали.
Голий чоловік, який ховається в шафі.
— Але те, що я взнав — це просто архіважливо. Знаєш, хто керує ДУПІ?
Мама умовляє синочка їсти кашку, а то “його чорти заберуть”.
— Та вже тепер знаю. І що ж робити?
— Треба порадитись з начальством.
Бліда жінка зі шкіркою банана в руці стукає в двері з табличкою “терапевт”.
— Ні, від вас, пане Бішоп, я такого не чекала. Це ж треба, занурився в природну середовище існування рідкісного виду. В ареал. Це ж не життя, а ланцюг обломів.
Він не відповів, та мені багато що стало зрозуміло. Я відчула, що змогла би вибачити його шпійонську діяльність — через особисту заангажованість і упередженість. Себто, через те, що крізь нерівномірні накопичення його ставлень прокочувалася тепла хвиля прихильності до мене, хорошої і неповторної. Виявляється, його мучила дилема, як вчинити зі мною і Гаелом, і тоді, коли підступний інкуб повів мене на шабаш, пан Бішоп слідкував за нами, щоб а)дізнатись, де знаходиться резиденція Люка і б)щоб вирвати мене з брудних лап чудовиська. Ні те, ні інше, до слова, йому не вдалося. Гаел вмів замітати сліди, а я — теж мала інші плани.
— Теодоре, ви знаєте, — підсумувала я, — у вас в голові такий бардак! Тут цікавіше порпатися, ніж у брудній білизні!
— Ні, ну треба ж. Ти — в моєму тілі. Жахливе і огидне відчуття, признатись.
— Ну що ж, — я зловісно засміялась, — моя черга.
Він вражено зупинився, на його обличчі почали конвульсивно скорочуватися м’язи, відповідальні за істеричний регіт. У його думках, як п’яні коні, понеслися табуни прекрасних і похабних картинок у стилі ХХХ.
— Та, годі вже, — обурилася я, — ваші походеньки, то явище природнє. А мені ж кортить звідси якомога швидше вибратися. Не вік же коротати у компанії ваших недорозвинених рефлексів, які чомусь називаються думками.
— Підтримую. Мої рефлекси, до речі, то приватна територія.
— Ага, інтелектуальна власність. Відтворення у будь-якій формі карається законом. А вам тоді взагалі мовчати доведеться, — зло завершила я і заховалася у якийсь темний куток його свідомості.
Та і там мені спокою не знайшлося — в тому місці якраз передавали хіт-парад Бішопових репресованих бажань. Типу, зробити масаж ступні дружині шефа, мати багато грошей, красиву сідницю і кількох своїх знайомих. Словом, особливою оригінальністю він не відрізнявся.
Тим часом Бішоп вів нас обох якимось незрозумілим маршрутом, обминаючи густонаселені райони міста, все якимись парками, підворіттями, немов маніяк у розквіті кар’єри. Скоро я з-за рогу будівлі Міністерства Фінансів вигулькнули жовті стіни міської божевільні. Біля входу тусувалися дебелі дядьки у халатах. Вони курили і недоброзичливо поглядали на перехожих.
— Що, Теодоре, справи настільки кепські?
— Спокійно. Тут знаходиться таємна штаб-квартира ЗБОНЧу. Але уявити, що я сам веду сюди демона…
— Особливо агресивного суккуба. Он оті санітари так мужньо виглядають, можна я до них трохи позалицяюся?
— Ой, лишенько! Ну, дістала. Тихо.
Санітари спинили нас коло дверей.
— Я до зозулі, — пояснив Бішоп.
— Ага, — зрозуміли хлопці, — щасливого польоту.
Бішоп гордо продефілював до входу.
Всередині божевільня виглядала дуже пристойно — міцні двері, м’які килими приємних кольорів, охорона всюди. Біля чоловічої вбиральні скупчилися поважні дядьки в костюмах.
— Привіт, Бішопе! — гукнув хтось із них.
— Привіт-привіт, — Теодор підійшов ближче, приймаючи запропоновану цигарку,
— Що новенького? Як твоя параноя?
— Та потихеньку. Не знаю, куди діти сім мільйонів, які я заначив, працюючи сватом Міністра. А вони стежать, всюди — преса, Інтерпол, Міністр. Тільки тут відпочити вдається.
— Віллу купи в Коаліціфорнії, — порадив Бішоп.
— Та ні, — до нас приєднався ще якийсь чоловік, — там і так наших до чорта. Місця немає.
— А, клаустрофобія теж не подарунок?
— Та у мене ж іще ускладнення. Ксенофобія, знаєш.
— Дістають, перспективні закордонні інвестори?
— На кожному кроці. Це жахливо. Та ось Вітьку взагалі не пощастило — у нього шизофренія. Вважає себе Доу Джонсоном. І тепер постійно з ліжка падає. Доводиться прив’язувати.
— А як там Гліб Холодний?
— Та зовсім сказився. Бігає по коридорах, в усіх автографи питає. А як йому заспокійливе вводять, кричить, щоб відпустили, бо ще трошки до мільйона не вистачає.
— Який колекціонер, треба ж!
Бішоп докурив і розпрощався. Ми піднялися сходами на третій поверх і там опинилися біля розкішних дверей з табличкою “Главлікар Зозуля”. Постукали, і звідти долинула дивовижна відповідь: “Обережно! І-ііг-гуп! Все, можете входити”.
Всередині була симпатична вітальня у стилі пост-психоаналізму. Дивні звуки пояснилися тут же — на дверях з внутрішньої сторони висів портрет хитрого дідугана, в якому стирчало штук з п’ять перочинних ножичків. “Скіннер”, — здогадалася я. У вітальні сидів молодик у халаті, схожий на Керубіно.
— Ви до кого?
— До Зозулі.
— Так Зозуля в запої.
— А генерал?
— І генерал в запої.
— Боже, а Ап-Перкот?
Знайомий голос почувся звідкись з-за акваріуму з заспокійливими рибками.
— Що ти хочеш, гррм? І я в з-запої.
— Шеф, у мене проблема.
— Так у вс-сіх проблеми.
— У мене демон. Поселився.
— А-а, гррх, ну, пропус-стіть інваліда.
… ХХVІІ…
Була довга бесіда, в ході якої наш знайомий, пан Ійоган намагався з’ясувати, як пан Бішоп докотився до життя такого. Я розказала про свої пригоди в Пургаторії, при чому всю вину спихнула на Люцифера. Ми ж з організованої нечистою силою боремося! З’ясуалася цікава річ: Медді, виявляється, теж договір підписала — вона працює у ЗБОНЧі консультантом. Я вже навіть і не здивувалась. Вирішили її також викликали. Медді примчалась, як годиться, з коментарем “жахливо виглядаєш, сестричко”. Тоді принесли каву з пончиками, і військова рада розпочала засідання. На порядку денному стояли наступні питання:
— Визволення Бішопа від сумнівної якості начинки.
— З’ясування способу, яким на нас вийшло ДУПІ, підконтрольне Люку.
— Прогноз намірів Люцифера, знешкодження останнього і по можливості його доброчинної організації.
Ми обмірковували проблеми, перераховували наявні ресурси і повільно наближалися до висновку, який стояв першим пунктом у переліку правил служби спасіння на воді. Коли настала моя черга скаржитись на долю, я змушувала нещасного Бішопа сумно зітхати, кліпати очима і запопадливо витріщатись на начальство. Ап-Перкота пройняло.
— Бішопе, припиніть с-стріляти очима! Ще не вис-стачало, гррм, щоб до мене влас-сні підлеглі загравали!
— А може я хочу, щоб ви мені зарплату підняли, — сумно проказав пан Теодор.
— За підтримання консультанта у бойовій формі, — додала я.
Ап-Перкот мав чудову можливість спостерігати боротьбу двох начал на Бішоповому обличчі.
— Пане Ійоган, — простогнав він, — я більше не можу! Мені терміново потрібен екзорцизм. Корисність вашого працівника швидко падає до курйозної. А крім того, — додав він сором’язливо, — є деякі фізіологічні процеси, якими зовсім не хочеться ділитися зі сторонніми.
Полковник зареготав.
— Теодоре, гр-кх-кх, час позбавитися зайвої сором’язливості, відкрити себе с-світові! Тим паче, що єдиний вихід, який я можу вам запропонувати за вашої теперішньої позиції, я відчуваю, вз-загалі викличе у вас легку паніку.
— Ну, і який же? — насторожено поцікавилася я.
— Та дуже прос-стий. Аделін не вистачає енергії, щоб самостійно звільнитися, — це перший засновок. Другий: вона — суккуб, і єдиний для неї спосіб отримання енергії — донорно-рецепторний перехід.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17