Сивий дядечко інтелігентської зовнішньості різко поставив склянку на стіл.
“Хм, однією проблемою менше, — злобно подумала я, — та й вік, як на мою думку, вже дозволяє відійти від справ.” Та потім я спромоглася навіть здивуватися. В нашому дикому суспільстві, де громадська думка живиться пошлими підозрами і чорними жартами, не практикується подібна відвертість. Хоча кажуть, чоловіки ліпше досягають взаєморозуміння, та й то, в умовах клозетної демократії. А тут таке… Що б це значило?
— То й що, Вік-Торг, — звернувся лисий і носатий Ліон до того цікавого чоловіка, — хіба ж це вперше?
— Ну, звикати до такої ганьби? Соромно. До рук тепер брати не хочеться.
— Х-хе. А як же інакше? Знаєш якийсь інший спосіб? То навчи.
— Чого ж, ідеш до банку, там надають таку послугу. Все тобі зроблять. Ти тільки спостерігаєш.
Тут мене розібрав істеричний сміх. Уявила собі ситуацію: ідеш до банку, кажеш, мовляв, проблеми з посередником… Та не все так просто.
— Ну, Вік-Торг, і скільки ж тепер дають?
“Скільки б не давали…”-промайнула думка.
— Ну, ось в таких межах, — він поставив долоні одну навпроти одної, — від чотирьох до п’яти.
“Ну й розміри! — зауважила я, — прямо кінг-сайз.”
— І, звичайно, коливається.
“Коливається? Господи, це ще що таке за фізіологічна несподіванка?”
— М-да, Ліоне, — зітхнув невдаха Вік-Торг, — одна тепер надія, може закордон виручить.
“Може, — не могла я не погодитись, — тепер, кажуть, дозволили імпорт препарату казкової ефективності “сивка-бурка”.
— Ні, Вік-Торг, після смерті Великого Банкіра, залишається тільки МІФ. А в короля сумніви стосовно цього.
Міф. Значить що, не допомагає “сивка-бурка”? Ні, стоп. Не міф. МІФ. Міжнародний Інвестиційний Фонд. Он вони про що! Курс валюти, тобто, впав, а не… Що, тепер аж п’ять угриків за дуляр? Дійсно образливо.
Тепер, коли проблема ближнього втратила дух життєвого трагізму, моя власна проблема повернулася до мене у всій своїй красі.
— Бішопе, тут якесь погане морозиво. Здається, перебір з ванільним наповнювачем. Чи на холоді перетримали. Ходімо звідси.
— Добре-добре, — знов ця його дурнувата звичка, — Більше не хочеш?
— Хочу, звичайно. Але я дуже сумніваюся у вашій спроможності вповільнити мою забаганку.
І — іронічний погляд зверху вниз (я спеціально підвелася з-за столу для ліпшого ефекту). Він спалахнув, але нічого не сказав. Що, комплекс провини? Ну-ну, карайся, мучся, та не кайся.
Бішоп наздогнав мене в дверях забігайлівки. Тут на мене чекало неймовірне відкриття. Пан Теодор обережно притримав мене за плече.
— Чекай хвилинку. Я хотів перевірити одну річ. О, і справді.
— Що?!
— Тінь. Дивися, — він показав рукою додолу.
Ми стояли поряд на порозі кафе так, що світло падало з-за спини. Тінь Бішопа чітко виділилася у гаммі світлотіні подвір’я. Моєї ж не було. Взагалі ніде. Немов світло просто проходило наскрізь, не затримуючись.
— Це відбувається із суккубами, коли “пальне” закінчується.
Він відступив від мене на крок.
— Ніяких незвичайних відчуттів?
— Та ні, наче. Тільки якось моторошно. Ви маєте на увазі, мені тепер треба…
— Ага, приступити до виконання прямих обов’язків.
— А то?
— А то — капець, моя мила. Не знаю я, що далі, як там, у вас, демонів, із душею, чи там — таке, подібне. Але не бійся, інстинкт самозбереження у вас розвинений у повній мірі, знатимеш, що робити. Відчуєш іще.
І таки відчула. Та не відразу, на Бішопове щастя.
… ХХI…
Зранку я прокинулася від усвідомлення оригінального відчуття того, що мені терміново треба чоловіка. Дикий ГоН, значить. Ну, якщо вчора було погано, то, як кажуть, краще б я вчора вмер.
Серце калатало подібно до військової канонади, “і залпи тисячі орудій злились в один протяжний вой”. Ну, правда, я ще не вила, але була досить близька до такого ефектного вияву екстремальних емоцій. Чи то до того ванільного морозива афродизіаку підлили, чи так виявляється мій надзвичайний інстинкт самозбереження? Світу білого не бачачи, я пошкандибала, не в снопи, а до ванни, глянути в свої нещасні очі. З дзеркала на мене дивилася невідома науці інфернальна твар, обличчя спотворене диким первісним голодом. Природа ж, як відомо, не терпить пустоти.
Від печії, що пульсувала — відомо, де, тьмарилося в голові. Я трохи пострибала на правій нозі — наче попустило. Тоді, надихнута несподіваним успіхом, я почала гасати вниз-вверх по сходах, при цьому зберігаючи правильний ритм дихання, наспівувала “Завійтесь багаттями, синії ночі!”, пісеньку, що стала лейтмотивом Вам-не-дамської конференції повій-стахановок. Раджу всім можливим товаришам по нещастю: сходи — це чудові ліки, особливо, якщо комбінувати швидкі стрибки на одній нозі і повільні — через сходинку. Аби мене тільки ніхто не бачив! Ну і звичайно, явився Бішоп.
— Делі, що ти робиш?
— Су-у-блі-му-у-у-ю… бу-уло б щоб у сві-іті бі-ільше робо-очих, трудя-ящих, колго-оспників, і-інтеліге-ентів, мущи-ин всяких рі-ізних і на-авіть студе-ентів…
— І довго ти так збираєшся… гм… самовдовільнятися?
— Вміючи, довго. Бли-зиться ера круто-ого кінця… ми пе-еред клієнтом не зро-оним лиця…
Я безсило опустилася на сходи, захекавшись швидше, ніж вдалося чогось досягти. Гормональний стрес не минувся. Я закрила руками обличчя і тихенько заскиглила. Пан Теодор, здається, розгубився і, вагаючись, підійшов ближче. Краще б він цього не робив: я миттєво підхопилася на ноги з неземною пристрастю в очах.
— Теодоре, ти що тут робиш? А ну, негайно, евакуюватися!
Бішоп завбачливо сховався за спиною Мадам Мадлен.
— Медді, що мені робити? — із відчаєм в голосі, простогнала я.
— Що-що? Це ти в мене питаєш? Швиденько, одяглася, причепурилася, і бігом, знайди собі якогось чоловіка. Тільки піди візьми превентивні засоби в моїй блакитній валізі.
— Та що ви собі думаєте? — я зірвалася на дикий крик — Я ж не повія якась! Не чінклітера! Не тварюка дика в лісі! В мене є почуття!
— А ще в тебе є Дикий ГоН. І це тобі дорогого може коштувати.
— Добре тобі, Медді, повчати. Експлуатуєш тут Бішопа, так, що він і очами поворухнути не в силі, та й живеш спокійно, як кілер на пенсії. Чи під рукою тримаєш на чорний день, як таблетки від алергії, оце розумію, любофф!
— Аделін, — прохрипів Бішоп, — ти про це пошкодуєш!
— Та не переймайтеся, шановний. Ви не одинокі в своєму прагненні на халяву вдовольнити основний інстинкт. А вона ж і грошей не візьме і, не дай Боже, до ЗАГСу не потягне. І взагалі, жінка матеріально забезпечена, без шкідливих звичок. Чим погано?
Вони, здається, були трохи шоковані. Я знов щось не те сказала? Ну, в мене завжди були проблеми з правильним формулюванням своїх думок. Ледве не плачучи, я метнулася вгору сходами і зачинилася в кімнаті. Там на нічному столику лежала телепечатка. Мусила лежати. Аж всередині похололо — тепер ця чорненька симпатична штучка, єдиний мій засіб зв’язку з Гаелом, зникла. І я відразу ж зрозуміла, що несамовито хочу його бачити. Звичайно ж, не тільки бачити, та я намагалася не думати про це. Я так звикла до того, що в мене є що протиставити самотності, а тепер що, все, табу? Це ж, напевне Медді, або Бішоп підступно поцупили ту річ, поки я спала янгольським сном. Турбуються, гади.
Я одяглася і вибігла на двір.
Дозволивши своїй інтуїції обрати довільний маршрут, я жваво переставляла ногами, оскільки свіже повітря і фізичні вправи були бальзамом для мого зраненого лібідо. Тут моя інтуїція і вчинила великий підсвідомий ляпсус — дуже скоро я опинилася під великим каштаном біля пам’ятника Герою. Молодець, Аделін, принаймні, ти чесна перед собою. Я взяла пляшку пива і сіла на лавку.
Знаю, що не варто так робити. Оце, пивце, винце, зіп’юся нанівець, і єдина тоді перспектива — вивчати реалії життя у польових умовах витверезника. Чи податися до монастиря — Стародівочого, і написати продовження 48-томного пригодницького роману про грішну любов капіталу до виробничих сил? Може, зайнятися самоосвітою — вивчати семіотичне поле постмодерністських текстів, чи там займатися йохою за методом Бей-Бая Йоханного і його послідовників йохариків?
А може просто зійти з розуму на грунті алкогольного токсикозу? До речі, я давно вже чую якісь дивні голоси, особливо зранку “треба вставати!” — “кому треба? тобі треба?”, чи скажімо, як ідеш з Університету напівживий, а до тебе на вулиці вітаються якісь незнайомці, з виду алкоголіки, наркомани, бандити і туніядці. Це нормально? Правда, лише потім розумієш що то — твої найкращі друзі, колеги чи сусіди. Але останнім часом, я стала чути якісь незрозумілі звуки за спиною, а обернешся, нема нічого. От і зараз…
Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.
— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?
— Ви до мене звертаєтеся?
Мене проігнорували.
— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…
Її голос набув загрозливих інтонацій.
— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.
— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.
— Дівчино, чому у вас такі дикі очі? Вас не задовольняє державний бюджет на 1959 рік? Якщо у вас гормональний стрес, не треба наносити ракетно-бомбових ударів по сусідніх державах. Як пахотять азалії на могилці моєї коханої! О-ла-ла, дарлінг! Ви маніпулюєте обставинами, щоб не залишати собі вибору. Вибори чергового депутатського складу не замінять вам смаку справжнього харчового наповнювача… Лярвонька моя, одноокая, як я… А-ай, ха-ха-ха. Ой, люлі, шикидим, шикидим…
Жінка підправила зачіску і заусміхалася.
— Не страждай на єрінду, я йду, я йду.
Потім вона акуратно витрусила бичок з мундштука і пішла собі, наспівуючи уривки з гімну Гаудеамус.
Відразу видно, людина з вищою освітою, подумала я. Вміє відшукати нові закономірності, не комплексуючи, повідати людству про свої проблеми і яскраво живописати наслідки інформаційного шоку. М-да, всі ми там будемо, еліта нації, вирощена на пайку для лабораторних пацюків. Мені чомусь розхотілося напиватися до появи симптомів розумового розладу. “Ходімо додому, Делі,” — звернулася я до себе. “Та що там робити?— заперечила Делі, — там знову ці зануди будуть підбивати тебе на сексуальну революцію.” А може…
Стоп! Що ця жінка сказала про гормональний стрес? Про дикі очі? Чи це випадково? Не встигнувши навіть обмислити ідею, я підхопилася з лавки, шукаючи жінку очима. Cherchez la femme! Ніколи не думала, що мене це стосуватиметься, хоча, як теоретик сексології, я могла зрозуміти буквально будь-яке збочення, окрім вегетаріанства.
Ну а її, звісно, як вітром завіяло. Що ж це було? Майстерно замасковане у Еріксонівську спіраль, якесь повідомлення. Мені? Від кого?
Міркуючи над цим питанням, я побрела містом, час від часу зазираючи в різні чайхани з метою випити заспокійливого чаю з материнкою. Не знаю, на який ефект я сподівалася, та дійшовши, десь увечері, додому, я зрозуміла, що п’ять літрів чаю мені даремно не минулися. І знаєте, потім таке відчуття полегшення, немов зняла я нарешті, симптоми Дикого ГоНу. Чудова розрядка! Але, шкода, ненадовго.
… ХХIІ…
Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…
Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.
Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.
— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.
Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.
— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?
Бішоп, ображено:
— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.
Медді насупилась.
— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…
— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.
Медді вразила мене своєю витримкою.
— Делі, ходи сюди. До дзеркала.
Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?
— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.
— Крові? — здивувався Бішоп.
— Крові? — не зрозуміла Медді.
— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.
Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.
Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…
Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17