«За-ліч-ко… За-ліч-ко…»
— То мене кличуть мої товариші, — пояснила дівчина.
— Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.
— Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?
Я заперечливо похитав головою:
— На мою думку, ви не така вже й худа.
— Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натяком на дівчину.
— Гм, — пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.
— А вам я не здаюся надзвичайно худою?
— Та ні, ви тільки худорлява.
— Справді? — радісно вигукнула вона. — Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?
— Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жінок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.
— Еге ж, еге ж, — гаряче підхопила вона. — Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.
— Авжеж, мало є справжніх знавців, — ввічливо підтакнув я.
Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.
Тепер Залічку зацікавив «сам».
— Це ваш автомобіль? — посміхаючись спитала вона.
— Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.
— Тоді що ж воно таке?
— Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.
Вона зареготала й заплескала в долоні.
— Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? — Залюбки.
На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:
— Ви не боїтеся ходити лісом?
— Боятись? А чого? — здивувалася Залічка.
— Розбійників. Браконьєрів.
— У цьому лісі є розбійники? — зраділа вона.
— У кожному справжньому лісі є розбійники, — переконливо відказав я. — Сьогодні ми разом з гарцерами знайшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.
— Ой, який ви романтичний, — вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за голову.
— Не виривайтеся, — наказала дівчина, — мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то вирішила, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!
З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ретельно обмацала голову.
— Субнордієць. Так, ви субнордієць, — рішуче проголосила вона.
З глибини яру почулися голоси:
— Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…
Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.
Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:
— Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…
Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.
— Мої колеги просто нестерпні, — сказала вона. — Не звертайте на них ніякісінької уваги.
Потім додала:
— Я вже піду. До побачення!
Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антропологи ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.
Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви читав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.
Поки не зійшов місяць, яр і навколишній ліс спочивали в густому мороці. Я сидів на матраці й дивився в цей морок, прислухаючись до нічних звуків. А коли похолоднішало, я чкурнув у свій затишний намет. Накрившись ковдрою, я думав:
«Сьогодні, мабуть, він ще не прийде. Ще рано йому з являтися, адже він не знає, що я поставив свого намета саме в цьому місці. Він прийде тоді, коли зацікавиться мною і коли моє перебування тут видасться йому підозрілим. Може, станеться це навіть завтра чи позавтра, а може й за тиждень… Я навіть не знаю, який він на вигляд. Може, то не він , а вони ?
З'явиться він у мене вдень чи вночі? Скрадатиметься чи прийде відкрито?
Може, він не скрадатиметься, а прийде справді відкрито під якимсь приводом і почне зі мною розмовляти так, як це зробила Залічка?
Чи я збагну, що то він ? Чи зможу роздивитися не тільки й о г о, але й небезпеку, що підкрадається разом з ним ?
Може, то буде не він , і не вони , а вона ?
А якщо взагалі ніхто не прийде? Може, він такий упевнений у собі, що моя особа не видасться йому підозрілою, і він взагалі не зверне на мене уваги?..»
За наметом щось зашаруділо. Шелест повторився трохи далі, а тоді знову ближче.
Я відкинув ковдру і схопив довгого кухонного ножа, яким краяв хліб. Це була моя єдина зброя.
Підвівшись на ліктях, я затамував віддих і прислухався.
Навколо намету був ліс і темрява, вже трохи розсіяна місячним сяйвом.
Тиша. Я чую тільки калатання власного серця.
«Може, це вже прийшов він ? Сховався поблизу мого намету? — гарячково міркував я. — Необачно було з мого боку ставити намет у такому глухому місці. Ніхто ж не почує, як кликатиму на поміч».
Тиша…
Я обережно підсунувся до целулоїдного віконця. Крутий схил яру був оповитий нічним мороком. Там ніщо не рухалося. Може, шелест мені тільки причувся?
Раптом стіну намету щось легенько смикнуло. Мені здалося, що хтось голосно дихав, причаївшись поряд. Ось тріснула гілка, але вже трохи далі. Стіна намету знову була нерухома.
Обережно підійшовши до дверей, я безгучно розсунув замок-«блискавку» і визирнув надвір.
Біля намету замиготіли дві пари фосфоричних очей. Почулося тихе зловісне гарчання.
Собаки! Дві величезні німецькі вівчарки втупилися в мене, стоячи щонайбільше за п'ять кроків од намету. Вони дивилися з ненавистю, в цьому мене переконали їхні блискучі очі, вишкірені ікла й глухе гарчання.
Я стояв, конвульсивно тримаючи в руці кухонного ножа, і чекав, що пси кинуться на мене. Ми мовчки дивилися: я — стоячи в розчинених дверях намету, а вони — навпроти мене, тут же, край яру.
Нараз пси причаїлися, мабуть, для стрибка. Тепер вони гарчали голосно й люто. «Зараз кинуться на мене», — подумав я, стискаючи ножа. Однак пси лягли на землю, поклавши морди на передні лапи. Вони не зводили з мене очей і весь час гарчали.
Я озирнувся. Адже десь поблизу повинен бути хазяїн цих собак.
Обережно ступив уперед. Пси підвели голови й загарчали дужче. Тоді я тихо й мелодійно свиснув. Тварини схилили голови, прислухаючись до мого посвисту. Нараз один пес зірвався на ноги і, гавкаючи на мене, почав кружляти навколо намету.
У лісі хтось владно засвистів, і собаки кинулися в хащі.
«Отже, з ними була людина?» — подумав я.
Пси зникли в лісі безгучно, як духи. Запала тиша, і здавалося, що все це тільки примарилося мені.
Але спати я вже не міг. Не мав мужності лягти в наметі. «Хтозна, чи не кружляє той чоловік із псами десь поблизу? Чого він сюди прийшов? Чи, бува, не стежити за мною? Ні, мабуть, не це він мав на думці, коли відпустив собак. Може, хотів мене тільки налякати? А якщо так, то це, певне, він ?»
Сівши на траву, я закурив цигарку і просидів так з годину, а то й більше. Щоб не змерзнути, я приніс з намету ковдру і вкрився.
Ніч тяглася страшенно довго. Ліс уночі гомінкіший, либонь, ніж удень. В кущах без упину щось шаруділо, в траві весь час шелестіло, а високо, в верховітті, іноді тріскотіло. Коли-не-коли щось тупотіло, пищало, падало. І ніяк не можна було збагнути — чи то шарудить якась звірина, чи скрадається лісом людина; впала з дерева шишка, чи хтось спіткнувся об коріння?
Спершу я пильно прислухався до всіх лісових звуків. Зрештою мене почав змагати сон, але я так і не наважився лягти в наметі. Раз у раз мою увагу привертав несподіваний шурхіт або тріск гілки. Загорнувшись у ковдру, я сидів навпочіпки на траві, заплющив очі й майже спав.
Мабуть, я все-таки заснув на якусь мить. Збудив мене гуркіт, що сполохав нічну тишу. Я широко розплющив очі і мало не впав з подиву. Мені здалося, що я іще сплю.
…З того боку, де стояв на роздоріжжі дерев'яний хрест, яром їхав чорний автомобіль з погашеними фарами. Це був новітній чорний лімузин, його мотор працював майже нечутно і, якби я лежав у наметі, то, можливо, взагалі не збагнув би, що їде машина. М'яко погойдуючись на вибоях лісової дороги, вона повільно посувалася, схожа на великого чорного птаха із зв'язаними крильми.
Було надто темно, щоб побачити, хто вів машину і чи є в ній, крім водія, ще люди. Та поки я отямився від подиву, чорний лімузин зник за закрутом яру…
Невдовзі я побачив його знову. Мабуть, водій нарешті зорієнтувався, що дорога веде тільки до узлісся. Він повернув і, ввімкнувши фари, їхав тепер куди швидше, немов надолужував згаяний час. Увесь яр був осяяний світлом потужних фар, воно засліпило й мене.
Машина зникла там, звідки й з'явилася — в пащі яру. Ще якийсь час я бачив, як миготіло світло фар серед стовбурів дерев, та незабаром усе оповила нічна темрява.
«Звідки взялася тут машина? — дивувався я. — Чого вона кружляє лісовим бездоріжжям? Водій зблудив чи заїхав сюди навмисне?»
Я глянув на годинника: була третя година ночі. Вже скоро розвидниться, липневий день починається рано.
Я пішов у намет і ліг спати. Свідомість, що за якусь годину світатиме, надала мені відваги, я одразу заснув і прокинувся допіру о десятій ранку. Поснідавши, згорнув намет і поклав його до «сама».
«Прощавай, яре, прощавайте, нічні жахи, — подумав я, сідаючи за кермо своєї чудернацької машини. — Надалі я хочу спати спокійно, нічого не лякаючись».
Удень я відвідав у містечку крамницю пані Пілярчикової — це прізвище я прочитав на вивісці над дверима. Взявши пляшку пива, я пив її, доки ми лишилися в крамниці самі. Тоді я спитав:
— А де той острів, прошу пані?
— Який острів? — здивувалася Пілярчикова.
— Отой, що про нього ви розповідали, коли я був тут минулого разу. Острів, на якому загинув Барабаш.
— Гм, — пробурмотіла Пілярчикова і підозріло зиркнула на мене.
Я вийняв з кишені згорнений вчетверо план місцевості. У мого приятеля була гарна чотириколірна авторучка, тож, хоч план був накреслений невправно, пані Пілярчиковій він здався, мабуть, надзвичайно таємничим, повним незрозумілих рисок, рисочок і хрестиків.
— Чи це не той острів? — спитав я, поклавши аркуш на прилавок, і навмання тицьнув пальцем в якесь місце на плані.
Пані Пілярчикова безпорадно розвела короткими руками.
— Хіба я розуміюся на такому? Нічого я не знаю, нічого.
Я заплатив за пиво.
— Ви ще відвідаєте мою крамницю? Відвідаєте, правда ж? — допитувалася вона, проводячи мене до дверей.
Я знизав плечима.
— Чого ж я маю вас одвідувати, коли ви нічого не знаєте…
Вона схилилася до мого вуха й прошепотіла:
— Коли ви мені щось розкажете, то і я вам розкажу. Кивнувши головою, я вийшов на вулицю, певний, що моя особа дуже зацікавила пані Пілярчикову. А що вона належала до жінок балакучих, то я міг сподіватися: звістка про мене й моя цікавість до Острова злочинців дійде до вух того, на кого я чекав іще вчора і хто, можливо, намагався відвідати мене минулої ночі.
Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, — тепер він знову правив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого питати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…
Здалека Острів злочинців видавався великою суцільною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.
Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рукава річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в острів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».
Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.
Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, — до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні — сигнальні прапорці для пароплавів.
На першій галявині росло кілька самотніх розлогих осокорів, а між осокорами була могила, про яку згадували гарцери. На могилі, вкритій дерном, я побачив віночок із жовтої материнки, а на грубому стовбурі найближчого осокора хтось глибоко вирізав хреста.
Друга, більша галявина була ближче до Вісли. Від води її ділила тільки вузенька смужка лози. Ось тут я й вирішив отаборитися. Місце я вибрав вигідне, з краю галявини. З трьох боків мене обступав густий верболіз. Якби хтось схотів уночі дістатися до мене, то наробив би такого шелесту, що я напевне збудився б. Тільки з одного боку лишався вільний простір. Але звідси я бачив стежку, що бігла через увесь острів, бачив дах будки і річкові сигнальні знаки над ним.
«Я й справді Томаш Бродяга, — думав я, вбиваючи кілки. — Третій день у цій місцевості і втретє, щораз на іншому місці, напинаю свого намета».
О шостій годині вечора я вже добре влаштувався. Квапився, бо небо затягли хмари, заходило на дощ. Повітря було тепле, але вологе. «Після дощу похолодніє», — вирішив я.
Тепер я лагодився з вечерею. Ще в містечку купив пачку грибної юшки й макарони, тож нагрів на спиртівці води й всипав в окріп порошок, старанно вимішуючи ложкою, як написано було на обгортці. Я так у це вдався, що й не зауважив молодої жінки, яка йшла до мене стежкою через галявину. Вгледів її аж тоді, як вона була майже біля намету.
Висока, в чорному дощовому плащі, жінка підходила сміливо, рішуче, як чоловік, засунувши руки в кишені.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26