https://wodolei.ru/catalog/stoleshnicy-dlya-vannoj/pod-rakovinu/
»
Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», — подумав я.
Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, — згадав я. — Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось моторошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»
Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.
Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве знайшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.
«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, — міркував я. — Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опинилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила та сама рука, яка написала анонімного листа й допомогла знищити всю банду? Може, та людина заприсяглася помститись усім Барабашевим людям, навіть і тим, хто відбув, як кару, довголітнє ув'язнення? Тут не йшлося про скарби дідича Дуніна, це була кривава помста. А що ж керувало Плю-тою, коли він з в язниці одразу подався сюди? Що тягло його в ці краї, наче нетлю — блиск вогню, на якому вона спалює собі крила й гине?»
Повільно побрів я від могили Барабашевої банди. Опинившись на великій галявині, я огледівся.
Біля дерев'яної будки хтось стояв спиною до мене. Здалека я бачив лише постать. Раптом вона зникла за будкою, і я почув, як рипнули двері.
«То, мабуть, Кондрас», — подумав я і вже зовсім сміливо перетнув галявину. Мені здалося це зручною нагодою поговорити з ним про ті звинувачення, що про них казала Пілярчикова.
— Що ви тут робите? — спитала мене Ганка, виходячи з-за дерев'яної будки.
— Це ви? — збентежено вигукнув я.
— Батька викликали до міліції, і він ще й досі не повернувся. А вже темно, треба якось засвітити ліхтарі. Я знаю, що в цій будці був запасний ліхтар, то й приїхала човном по нього.
— Я допоможу вам.
Ганка кивнула. її, очевидно, тішила зустріч зі мною.
— Брр, — здригнулася вона, замикаючи двері. — Не люблю сама ходити до цієї будки.
І знову спитала:
— Чого ви приїхали сюди, на острів?
— Не знаю, — щиро признався я. — Цей острів просто інтригує мене. Тут сталося стільки страшних подій…
— Це правда. А чи знаєте ви історію острова? Вже в самому його виникненні є щось драматичне. Було це, кажуть старі люди, двісті років тому. Якось улітку плотарі сплавляли річкою величезні дубові колоди. Літо видалося тоді жарке, посушливе, рівень води в річці геть упав, і люди мусили часто перетягати плоти через мілину. Нарешті по тій роботі вони так знемоглися, що зажадали від купців більшої платні. Купці довго міркували, чи пристати їм на вимогу плотарів. Тривало це кілька день, плоти стояли на воді, ось тут, саме в цьому місці. За цей час води стало ще менше, плоти опинилися на мілині. І хоча купці нарешті погодилися збільшити платню, та вже ніхто не зміг зіпхнути на воду величезні стовбуряки. Плотарі кинули їх і, нічого не заробивши, повернулися додому. Вони тішилися надією, що наступного року, коли підніметься вода, можна буде зіпхнути плоти з мілини. Але річка нанесла на колоди стільки піску й намулу, що з них утворився острів, який більшав з року в рік. Навіть тепер, коли хтось пробує викопати тут глибоку яму, знаходить у землі потрухлу деревину…
— А по тому сталася тут драматична поразка Барабашевої зграї, — закінчив я Ганчину розповідь про острів. — Уявляю собі ту мить, коли військо й міліція на човнах оточили острів, на якому ночували бандити. Кажуть, що тільки в останню мить вони завважили небезпеку й кинулися боронитись. Та було вже пізно. Військо вдерлося на острів, нараз спалахнула стрілянина, однак Барабаш не думав здаватись. Адже він добре знав, що його чекає за всі його злочини. Це знала й більшість бандитів, руки яких були в людській крові. Тож і боронились вони так, що міліція схопила живцем тільки Плюту та ще одного бандита.
— А згодом Плюта теж загинув на цьому острові.
— Невже? Значить, його убито тут? — пробурмотів я. Ганка знітилася.
— Ні, ні, я не знаю, де його вбито. Благаю вас, кінчаймо цю розмову. Вже темно, бакени не засвічені, й пароплави можуть попасти на мілину.
Біля берега стояв Кондрасів човен. Ганка поклала в нього запасного ліхтаря, й ми попливли вздовж річки.
Уже зовсім поночіло, коли Ганка відвезла мене туди, де я залишив «сама». Допіру тепер я наважився спитати в неї найважливіше:
— Чого вашого батька викликано до міліції? В якійсь серйозній справі?
— Не знаю, — прошепотіла дівчина.
Мовчки дивилися ми на пасажирський пароплав, що минав острів. У темряві весело світилися вікна кают, до нас долинала танцювальна музика, — пасажири, видно, розважалися.
— Гаразд, я розповім вам усе, тільки благаю — нікому цього не переказуйте. Мені неймовірно важко з тією таємницею, хочеться комусь звіритися, спитати ради, бо сама не знаю, що робити. Обіцяйте не розказувати жодній людині про те, що почуєте від мене.
— Обіцяю, — урочисто промовив я.
— Плюта ночував у нас. Мої батьки були останні, хто бачив його перед смертю.
— О, це я знаю. Про це балакають люди в містечку.
— Так. Тільки ніхто не знає всіх обставин. Я довідалася про це з батькової розповіді, бо сталося все восени, коли я вже виїхала до Варшави.
— Ваш батько був у Барабашевій банді?
— Ні. Але він знав Барабаша й багатьох його людей. Адже ми жили над річкою, далеко від містечка, можна сказати — на безлюдді. Барабашеві хлопці жили в лісі, ховалися в колишніх бункерах або на острові. А до нас приходили по молоко і, звісно, забирали його задарма, просто грабували. Кілька разів мій батько перевозив бандитів човном на той берег. Якби він відмовився, його б убили, а я тоді була ще мала…
— Розумію.
— По тому Барабашеву банду знищили, і всі полегшено відітхнули. Збігли роки, і ось одного осіннього вечора в нашій хаті з'явився Нікодем Плюта, звільнений з в'язниці. Він схотів у нас ночувати, казав, що має в цих краях якесь діло. Плюта лишився на ніч. Наступного ранку він пішов од нас і не приходив цілий день. Повернувся аж увечері і попросив у батька ключа від будки на острові. Батько спершу вагався, чи має право віддавати ключа, адже в будці лежали ліхтарі й запасні бакени, та Плюта витяг пістолет. Під такою загрозою батько змушений був дати йому ключа, і Плюта знову пішов з нашого дому. Пізно ввечері, засвітивши ліхтарі на бакенах, батько надумав заглянути в будку, його цікавило, навіщо Плюті знадобився ключ. Двері в будці були відхилені. Батько зайшов усередину, засвітив ліхтаря… і побачив Плюту, що лежав долі з розбитою головою. Він був мертвий. Страшенно вражений, батько прибіг додому порадитися з матір'ю, що робити далі. Він боявся, що підозра впаде на нього, адже Плюту забито в його будці. Мати нарадила повідомити про все міліцію, але спершу хотіла сама впевнитися, чи справді таке сталося, бо батька це так приголомшило, що з його розповіді можна було небагато збагнути. Вони попливли разом на острів, пішли до будки, відчинили двері і…
— І?.. — підхопив я.
— Не побачили вбитого Плюти. В будці не було ані його тіла, ані слідів крові, нічого, що свідчило б про злочин. А ключ, який батько дав Плюті, стирчав у замку на дверях. Батько божився, що розповів матері чистісіньку правду, і мати повірила, хоча та розповідь здавалася жахливим сном. Звісно, до міліції вони вже не пішли. Батько боявся, що його розповідь сприймуть як хворобливе марення… Тож він вирішив дати спокій цій справі й учинив, на мій погляд, не гаразд.
— Авжеж. Це було нерозважливо.
— Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія — справді жахливий сон. Аж ось за кілька місяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…
— З газети? — здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.
— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.
— І батько послухався?
— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
— І потім був знайдений у бункері в лісі.
— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
— Ніхто про це не знав, крім міліції.
— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.
— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
— Боже милостивий…
— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?
— У нас тут багато старих людей.
— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Гонитва за браконьєрами. — Я захоплюю човен браконьєрів. — Пожиток з ласунства. — Непевний тип. — Що ховало давнє кладовище. — Знахідки в старих могилах. — Кондраса заарештовано. — Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. — Куди попливла Тереза?
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, — самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.
Я ввімкнув дальні фари, промені сковзнули по човну втікача. Збільшивши швидкість «сама», я уже ні на мить не спускав з нього променів фар.
«Сам» плив явно швидше за човен. Минуло заледве кілька хвилин, а я опинився вже метрів за п'ятдесят від браконьєра. Фари сліпили його, і він, мабуть, не годен був навіть роздивитися, хто за ним женеться. Утікач тільки бачив, що те «щось» мчить швидше і просто на нього. Аби ще більше настрахати його, я кілька разів натис на клаксон. Річка понесла гучний і дзвінкий голос автомобіля. Коли спершу браконьєр збирався тікати вниз річкою, то тепер, мабуть, передумав. Зрозумівши, що врятуватися на човні не пощастить, він вирішив тікати на берег. Ще тридцять метрів… двадцять… десять…
Човен зарився в пісок. Я побачив, як чоловік вискочив з нього й метнувсь у кущі верболозу.
Шукати браконьєра в побережних кущах не було сенсу. Я пристав до берега, вийняв з багажника автомобільний трос, прив'язав човна до «сама» і рушив назад. «Якщо в наших руках, — думав я, — опинився човен, то рано чи пізно міліція знайде його власника. Тим паче, що це не простий човен, а моторний».
На березі мене зустріли гарцери радісними вигуками: «Віват! Ура!» Вони витягли браконьєрового човна далеко на берег і поставили при ньому варту. Тепер я довідався від Телля початок цієї пригоди.
І знову виявилося, яку важливу роль відіграв друг Палька-ласун.
— Він знову, не спитавшись дозволу, подався ввечері до малинника, — розповідав Телль. — Дістався він туди без жодних пригод, наївся малини і вже вертав до табору, коли враз у загайнику біля кладки через протитанковий рів побачив двох чоловіків, що розставляли між ялинками залізні пастки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26
Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», — подумав я.
Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, — згадав я. — Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось моторошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»
Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.
Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве знайшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.
«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, — міркував я. — Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опинилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила та сама рука, яка написала анонімного листа й допомогла знищити всю банду? Може, та людина заприсяглася помститись усім Барабашевим людям, навіть і тим, хто відбув, як кару, довголітнє ув'язнення? Тут не йшлося про скарби дідича Дуніна, це була кривава помста. А що ж керувало Плю-тою, коли він з в язниці одразу подався сюди? Що тягло його в ці краї, наче нетлю — блиск вогню, на якому вона спалює собі крила й гине?»
Повільно побрів я від могили Барабашевої банди. Опинившись на великій галявині, я огледівся.
Біля дерев'яної будки хтось стояв спиною до мене. Здалека я бачив лише постать. Раптом вона зникла за будкою, і я почув, як рипнули двері.
«То, мабуть, Кондрас», — подумав я і вже зовсім сміливо перетнув галявину. Мені здалося це зручною нагодою поговорити з ним про ті звинувачення, що про них казала Пілярчикова.
— Що ви тут робите? — спитала мене Ганка, виходячи з-за дерев'яної будки.
— Це ви? — збентежено вигукнув я.
— Батька викликали до міліції, і він ще й досі не повернувся. А вже темно, треба якось засвітити ліхтарі. Я знаю, що в цій будці був запасний ліхтар, то й приїхала човном по нього.
— Я допоможу вам.
Ганка кивнула. її, очевидно, тішила зустріч зі мною.
— Брр, — здригнулася вона, замикаючи двері. — Не люблю сама ходити до цієї будки.
І знову спитала:
— Чого ви приїхали сюди, на острів?
— Не знаю, — щиро признався я. — Цей острів просто інтригує мене. Тут сталося стільки страшних подій…
— Це правда. А чи знаєте ви історію острова? Вже в самому його виникненні є щось драматичне. Було це, кажуть старі люди, двісті років тому. Якось улітку плотарі сплавляли річкою величезні дубові колоди. Літо видалося тоді жарке, посушливе, рівень води в річці геть упав, і люди мусили часто перетягати плоти через мілину. Нарешті по тій роботі вони так знемоглися, що зажадали від купців більшої платні. Купці довго міркували, чи пристати їм на вимогу плотарів. Тривало це кілька день, плоти стояли на воді, ось тут, саме в цьому місці. За цей час води стало ще менше, плоти опинилися на мілині. І хоча купці нарешті погодилися збільшити платню, та вже ніхто не зміг зіпхнути на воду величезні стовбуряки. Плотарі кинули їх і, нічого не заробивши, повернулися додому. Вони тішилися надією, що наступного року, коли підніметься вода, можна буде зіпхнути плоти з мілини. Але річка нанесла на колоди стільки піску й намулу, що з них утворився острів, який більшав з року в рік. Навіть тепер, коли хтось пробує викопати тут глибоку яму, знаходить у землі потрухлу деревину…
— А по тому сталася тут драматична поразка Барабашевої зграї, — закінчив я Ганчину розповідь про острів. — Уявляю собі ту мить, коли військо й міліція на човнах оточили острів, на якому ночували бандити. Кажуть, що тільки в останню мить вони завважили небезпеку й кинулися боронитись. Та було вже пізно. Військо вдерлося на острів, нараз спалахнула стрілянина, однак Барабаш не думав здаватись. Адже він добре знав, що його чекає за всі його злочини. Це знала й більшість бандитів, руки яких були в людській крові. Тож і боронились вони так, що міліція схопила живцем тільки Плюту та ще одного бандита.
— А згодом Плюта теж загинув на цьому острові.
— Невже? Значить, його убито тут? — пробурмотів я. Ганка знітилася.
— Ні, ні, я не знаю, де його вбито. Благаю вас, кінчаймо цю розмову. Вже темно, бакени не засвічені, й пароплави можуть попасти на мілину.
Біля берега стояв Кондрасів човен. Ганка поклала в нього запасного ліхтаря, й ми попливли вздовж річки.
Уже зовсім поночіло, коли Ганка відвезла мене туди, де я залишив «сама». Допіру тепер я наважився спитати в неї найважливіше:
— Чого вашого батька викликано до міліції? В якійсь серйозній справі?
— Не знаю, — прошепотіла дівчина.
Мовчки дивилися ми на пасажирський пароплав, що минав острів. У темряві весело світилися вікна кают, до нас долинала танцювальна музика, — пасажири, видно, розважалися.
— Гаразд, я розповім вам усе, тільки благаю — нікому цього не переказуйте. Мені неймовірно важко з тією таємницею, хочеться комусь звіритися, спитати ради, бо сама не знаю, що робити. Обіцяйте не розказувати жодній людині про те, що почуєте від мене.
— Обіцяю, — урочисто промовив я.
— Плюта ночував у нас. Мої батьки були останні, хто бачив його перед смертю.
— О, це я знаю. Про це балакають люди в містечку.
— Так. Тільки ніхто не знає всіх обставин. Я довідалася про це з батькової розповіді, бо сталося все восени, коли я вже виїхала до Варшави.
— Ваш батько був у Барабашевій банді?
— Ні. Але він знав Барабаша й багатьох його людей. Адже ми жили над річкою, далеко від містечка, можна сказати — на безлюдді. Барабашеві хлопці жили в лісі, ховалися в колишніх бункерах або на острові. А до нас приходили по молоко і, звісно, забирали його задарма, просто грабували. Кілька разів мій батько перевозив бандитів човном на той берег. Якби він відмовився, його б убили, а я тоді була ще мала…
— Розумію.
— По тому Барабашеву банду знищили, і всі полегшено відітхнули. Збігли роки, і ось одного осіннього вечора в нашій хаті з'явився Нікодем Плюта, звільнений з в'язниці. Він схотів у нас ночувати, казав, що має в цих краях якесь діло. Плюта лишився на ніч. Наступного ранку він пішов од нас і не приходив цілий день. Повернувся аж увечері і попросив у батька ключа від будки на острові. Батько спершу вагався, чи має право віддавати ключа, адже в будці лежали ліхтарі й запасні бакени, та Плюта витяг пістолет. Під такою загрозою батько змушений був дати йому ключа, і Плюта знову пішов з нашого дому. Пізно ввечері, засвітивши ліхтарі на бакенах, батько надумав заглянути в будку, його цікавило, навіщо Плюті знадобився ключ. Двері в будці були відхилені. Батько зайшов усередину, засвітив ліхтаря… і побачив Плюту, що лежав долі з розбитою головою. Він був мертвий. Страшенно вражений, батько прибіг додому порадитися з матір'ю, що робити далі. Він боявся, що підозра впаде на нього, адже Плюту забито в його будці. Мати нарадила повідомити про все міліцію, але спершу хотіла сама впевнитися, чи справді таке сталося, бо батька це так приголомшило, що з його розповіді можна було небагато збагнути. Вони попливли разом на острів, пішли до будки, відчинили двері і…
— І?.. — підхопив я.
— Не побачили вбитого Плюти. В будці не було ані його тіла, ані слідів крові, нічого, що свідчило б про злочин. А ключ, який батько дав Плюті, стирчав у замку на дверях. Батько божився, що розповів матері чистісіньку правду, і мати повірила, хоча та розповідь здавалася жахливим сном. Звісно, до міліції вони вже не пішли. Батько боявся, що його розповідь сприймуть як хворобливе марення… Тож він вирішив дати спокій цій справі й учинив, на мій погляд, не гаразд.
— Авжеж. Це було нерозважливо.
— Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія — справді жахливий сон. Аж ось за кілька місяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…
— З газети? — здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.
— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.
— І батько послухався?
— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
— І потім був знайдений у бункері в лісі.
— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
— Ніхто про це не знав, крім міліції.
— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.
— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
— Боже милостивий…
— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?
— У нас тут багато старих людей.
— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Гонитва за браконьєрами. — Я захоплюю човен браконьєрів. — Пожиток з ласунства. — Непевний тип. — Що ховало давнє кладовище. — Знахідки в старих могилах. — Кондраса заарештовано. — Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. — Куди попливла Тереза?
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, — самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.
Я ввімкнув дальні фари, промені сковзнули по човну втікача. Збільшивши швидкість «сама», я уже ні на мить не спускав з нього променів фар.
«Сам» плив явно швидше за човен. Минуло заледве кілька хвилин, а я опинився вже метрів за п'ятдесят від браконьєра. Фари сліпили його, і він, мабуть, не годен був навіть роздивитися, хто за ним женеться. Утікач тільки бачив, що те «щось» мчить швидше і просто на нього. Аби ще більше настрахати його, я кілька разів натис на клаксон. Річка понесла гучний і дзвінкий голос автомобіля. Коли спершу браконьєр збирався тікати вниз річкою, то тепер, мабуть, передумав. Зрозумівши, що врятуватися на човні не пощастить, він вирішив тікати на берег. Ще тридцять метрів… двадцять… десять…
Човен зарився в пісок. Я побачив, як чоловік вискочив з нього й метнувсь у кущі верболозу.
Шукати браконьєра в побережних кущах не було сенсу. Я пристав до берега, вийняв з багажника автомобільний трос, прив'язав човна до «сама» і рушив назад. «Якщо в наших руках, — думав я, — опинився човен, то рано чи пізно міліція знайде його власника. Тим паче, що це не простий човен, а моторний».
На березі мене зустріли гарцери радісними вигуками: «Віват! Ура!» Вони витягли браконьєрового човна далеко на берег і поставили при ньому варту. Тепер я довідався від Телля початок цієї пригоди.
І знову виявилося, яку важливу роль відіграв друг Палька-ласун.
— Він знову, не спитавшись дозволу, подався ввечері до малинника, — розповідав Телль. — Дістався він туди без жодних пригод, наївся малини і вже вертав до табору, коли враз у загайнику біля кладки через протитанковий рів побачив двох чоловіків, що розставляли між ялинками залізні пастки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26