https://wodolei.ru/catalog/dushevie_kabini/Erlit/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.
— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.
Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?
— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.
Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:
— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?
— Ні, — буркнула дівчина.
— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.
Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.
Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.
На звороті плану дівчина написала:
«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам найближчим часом».
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Рибалка на ім'я Скалбана. — Щука. — Скалбана запрошує до себе. — Колодязь із кістяками. — Білі плями на карті. — Раси й расисти. — Дріопітек, або людиноподібна прамавпа. — Чи підозрівати Ганку? — В пошуках чорного лімузина. — Ганчине зізнання. — Сльози.
— Що з вами сталося, пане Томашу? — привітала мене Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. — Страшенно я за вами скучила. Вас не було цілу ніч!
Я сумно похилив голову.
— Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.
— Боже милостивий! — вигукнула вона. — Це ж дуже небезпечно.
Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді антропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глумливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навдивовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.
— І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? — нетерпляче допитувався він.
Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:
— Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втратив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.
Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.
— Риба! Продаю свіжу рибу! — крикнув з човна рибалка.
Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму наметі. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.
Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чималу щуку.
— Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окремо, — мовив рибалка. — То, може, купите щуку? Звати мене Скалбана, — додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.
— Звати мене Скалбана, — повторив він, переклав щуку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.
— Томаш, — пробурмотів я.
— Щуку я зловив сьогодні вночі, вона важить півтора кілограма, та багато за неї не правитиму.
Я безпорадно розвів руками:
— З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, — засміявся я.
— Я допоможу, — запропонував рибалка, дістав з кишені великого складаного ножа і, присівши на траву, заходився чистити щуку.
Мені стало незручно відмовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.
Весь час я уважно придивлявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.
Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шістдесяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра — від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадженими очима — кошлаті брови, сиві, насуплені.
За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому — справді, недорого, — він на прощання признався:
— Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.
— Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, — зрадів я, — і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.
— Ну, тоді до побачення. — І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.
Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.
Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над черепом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», — посміхнувся я.
Я заходився смажити щуку. Коли скінчив цю роботу та з'їв майже половину риби, уже був полудень, і я подався до річечки, де розкопками керувала Залічка. Мене дуже цікавило, чи виявили вони щось іще, крім кістяка, знайденого вчора в кам'яній скрині.
Опріч Залічки, двох студентів і кількох робітників, на розкопках вешталися лучники.
— Ми постановили допомагати антропологам, — сказав мені Вільгельм Телль. — Це куди цікавіше, ніж шукати браконьєрів. Тих бандитів ми все одно не виловимо, а біля науковців можна чогось навчитися і потім написати в школі добрий твір.
Я погодився з Теллем, а надто що Залічка обіцяла хлопцям розповісти про антропологію. Це могло знадобитися їм у школі. Та й сама робота на розкопках була на диво цікава.
— Знаєте, тут-таки був, мабуть, колодязь. — І Залічка повела мене на місце, де з викопаної ями стирчало щось схоже на кам'яну цямрину глибоченької криниці, засипаної землею.
Поки що антропологи відкопали колодязь тільки на півтора метра: вони робили це дуже обережно, маленькими лопатками, бо в землі траплялася всяка всячина, що її, як непотріб, колись кидали до старого колодязя. Це були поламані відра, діряві баняки й черепки з глиняного начиння. Під шаром цього мотлоху знову знайшли людський кістяк.
— Брр, це вже пахне злочином, — голосно мовив я. — До колодязя, крім старих горщиків, кидали, здається, і людей.
Людські кістки треба було старанно відкопати, обережно зняти з них пісок, так щоб жодна з них не зрушилася з місця. Потім кістяк сфотографували і позначили на плані, де саме він лежав.
— Перший кістяк ми знайшли в верхньому шарі, — сказала Залічка, — то був чоловік, видно, уже літній, а другий — кістяк жінки.
— А колодязь дуже давній? — спитався я в Залічки.
— Здається, давній. Проте важко сказати, коли саме його збудовано, адже ми ще не докопалися до дна. Натомість цікаво було б з'ясувати, до якого часу належать кістяки.
— Хіба ж ті люди були сучасники? — здивовано спитав Вільгельм Телль.
— Звичайно, ні. Вік першого кістяка встановити дуже важко. З другим легше. Він лежав під шаром череп'я, тож належить до того ж часу, що й воно, або старший за нього. Просто, еге ж? Вік глиняного посуду підкажуть його форми та спосіб випалювати глину. Магістр Аліна Заборовська, керівник нашої експедиції, знається на цьому куди краще за мене, і ми точно визначимо вік тих кістяків.
О чотирнадцятій скінчився робочий день, і всі пішли до табору антропологів. Я ліг у своєму наметі трохи подрімати, а коли прокинувся й вийшов надвір, то побачив Залічку серед гурту лучників. Вони сиділи на узліссі, і дівчина розповідала хлопцям про науку антропологію.
— Дуже часто, — казала Залічка, — чую я від свого меншого брата: «От шкода, що вже немає білих плям на карті, що все на світі вже відкрите. Я так хотів би подорожувати й відкривати нові землі!» Це правда, що в сьогоднішньому світі мало лишилося місць, де не ступала б нога мандрівника. Але водночас існують величезні царини, які ще чекають, щоб їх відкрили, а поки що утворюють «білі плями» — ще не досліджені простори. До них належать деякі галузі науки. Наприклад, антропологія. Вона має силу-силенну білих плям, які чекають на того вченого, хто їх відкриє і хто своїми сміливими розшуками зможе нарешті відповісти на найцікавіші для нас питання, розповісти про нас самих. Адже антропологія — це наука про людину. Про людину давню, первісну, й людину сучасну, сьогоднішню.
Антропологія намагається відповісти на питання, звідки веде людина свій рід, тобто як протягом тисячоліть формувалася на землі істота, що зветься людиною чи, латинською мовою, homo sapiens. Антропологія намагається відповісти також на питання, як це сталося, що люди такі різні, що вони мають не тільки різний колір шкіри, але й різний колір волосся, очей, різні форми голови, різну будову тіла. Антропологія намагається відповісти на сотні таких питань, а цих питань безліч, бо ми хочемо все знати про нас самих. Але наука про людину майже невідома широким масам суспільства. Ручуся, хлопці, що кожен з вас знається на типах і марках усіх мотоциклів, які мчать польськими дорогами, а чи можете ви відповісти на питання: скільки в світі є людських рас або до якої раси належите ви самі?
— Ми належимо до білої раси, — сказав Вільгельм Телль.
— Ну, так. Але це тільки загальне поняття. Коли ви придивитесь до білих людей, то помітите, що одні — біляві, інші — чорняві, в одних шкіра дуже світла, в інших темна, смуглява, в одних голова довгаста, а в інших кругла. Тож і в межах білої раси існує багато людських груп, що дуже відрізняються одна від одної. Таку ж різницю можна спостерігати і серед людей чорної раси — адже негр із Судану не такий, як негр із Родезії або пігмей. Те саме бачимо і між представниками жовтої раси.
— Знання цих відмінностей і подібностей, — вела далі Залічка, — знання людських рас і типів зовсім не таке незначне й непотрібне звичайній людині, як це здається на перший погляд. Загальну необізнаність у цьому використовували часом шарлатани, доводячи людей до страшних злочинів і кривавої різанини, переконуючи одних, що вони кращі за інших, бо мають такий, а не інший колір волосся й очей, таку, а не іншу форму черепа. Ми кажемо, що гітлерівські злочинці були расисти. Що це означає? Чи треба розуміти, що расист — це кожна людина, яка вміє бачити відмінність у зовнішності людей, знається на різних людських расах? Звичайно, ні. Расист — це людина, яка вважає, що одна раса краща й вища за іншу, що одна створена панувати над іншою, гіршою расою, а та має служити їй. Гітлерівці, наприклад, провіщали, що біляві люди з довгастими головами, тобто нордійці, належать до «раси панів», яка створена панувати над усіма іншими людьми на світі; щоб встановити владу «раси панів», гітлерівці винищували цілі народи. Расисти сучасної Америки проголошують, що біла людина не повинна бути в одному товаристві з чорною людиною, бо та гірша за неї.
Справжня наука, антропологія, не має нічого спільною з такими поглядами. Навпаки, саме наука про людину викриває злочинні теорії. Наука розрізняє людські раси, але вона не визнає, що одна раса краща за іншу. Люди можуть відрізнятися кольором шкіри, очей, волосся, але вони належать до одного роду — homo sapiens, тобто вони розумні істоти. Зрештою, слід пам'ятати, що людство пройшло довгий шлях розвитку, і протягом цього часу представники різних рас одружувались, у них народжувалися діти, їхні нащадки теж одружувалися з представниками інших рас, що відрізнялися від них кольором шкіри, очей чи волосся.
Отже, сміливо можна сказати: в світі є мало чистих представників окремих рас. Ми майже всі походимо від змішаних шлюбів, і тільки певні головні расові ознаки (в одній людині такі, а в іншої — інші) збереглися, стали найхарактернішими й обумовили те, що ми біляві й довгоголові чи чорняві й круглоголові, або навпаки: біляві й круглоголові чи чорняві й довгоголові і так далі, і так далі. Поляки можуть бути чудовим прикладом. Адже через наш край протягом багатьох століть промандрували, а частково й осіли на наших землях тисячі людей — білих і жовтих. Зрештою в Польщі можна зустріти представників найрізноманітніших рас, а найбільше — нащадків різних типів і рас. Вивчати зв'язки між окремими людськими групами в минулому і тепер покликана наука, яка зветься антропологією. Одні антропологи — ось як ми — розкопують старі могили, аби дізнатися, які були люди, що колись населяли наші землі; інші вивчають людей, що живуть сьогодні, ще інші завзято шукають останки тих істот, що передували людині на землі, тобто пралюдини.
— Людина походить од мавпи, — проголосив Вивірка.
І відразу ж почав бігати рачки навколо гурту, а Соколине Око виліз на дерево і намагався удавати мавпу, розгойдуючись на гілці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26


А-П

П-Я