Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.
— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
— А що вони ритимуть?
— Хто? — здивувалася жінка.
— Ну, ті науковці.
— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
— Всячину?..
— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
— Картини теж викопав? — здивувався я.
— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.
— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
— Він знову все закопав?
— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
— Та ні, прошу пана, справді закопав.
— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.
— Дуже добре пиво, — зауважив я.
— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.
— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
— Скільки з мене?
— Вас не цікавить та історія? — здивувалася жінка. Я махнув рукою.
— Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
— Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
— Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
— Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.
— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.
— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.
— До побачення, — сказав я.
Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.
Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.
Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.
Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.
Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.
Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.
Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.
Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.
Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:
— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..
Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.
Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.
Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.
Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?
На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».
За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.
Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П ' ЯТИЙ
Я стаю табором край яру. — Стріла. — Візит гарцерів. — Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. — Криваві сліди. — Браконьєри. — Нічна драма. — Роздуми. — Я в ролі дідича Дуніна. — Чому Дідич довіряв лісничому? — Де він міг сховати свої скарби?
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26