). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить — i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява… У формi мiлiцiонера.
Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнiвно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в бiса цар. Ти — злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! — I Ява показує менi якогось папiрця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А вiн сердито:
— Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсiм спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзi.
— Iндик думав, — суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.
Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.
Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, — спокiйно сказав я.
— Тюгу!.. ДурнийI — i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
— Не нарушай! — «мiлiцiонерським» тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.
— Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… — печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
I цiєї самої митi:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.
— Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. — наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:
— Мамма, мамма…
Аж мороз по шкiрi драв.
Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.
«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.
Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.
«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» — майнуло в головi.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.
I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» — i вже замахується, аж тут:
— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:
— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.
Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.
— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.
«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.
Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.
Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.
Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.
Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього — лють, бiль i бойовий азарт.
Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми «граблями», тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий же його!
— Пiд дихало! Пiд дихало!
— По сопатцi!
Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!
— Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу — тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони — Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема… Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..
Бум, бум, бум! — як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються…
Аж раптом:
— Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:
— Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати — гостиннi хазяї! Безсовiснi!
Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.
Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! — пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. — Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!
Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.
I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.
— Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.
Ява поглядав на неї з захопленням i штовхав мене лiктем у бiк: дивись, мовляв, яка дiвчина, оце дiвчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дiвчина… чорт з нею!
Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдiєш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти, Пiшли ми.
Максим Валер'янович весело привiтався з нами («Здоровенькi були, панове добродiї»), потiм пильно глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити:
— Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честi, доблестi i геройства… Вимога сатисфакцiї. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так?
Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав:
— Через десять хвилин має бути машина. I ми поїдемо на студiю. Ви якраз добре прийшли.
Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi:
— Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас…
Роздiл IX
На студiї. Несподiванка перша. Несподiванка друга
I от — брама. Брама, що вiдокремлює звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька — не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудiї! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi «Ленiн у Жовтнi» матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що-небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, i ми в'їжджаємо на територiю студiї.
Дивлюся лiворуч (о!..) — фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кiнчається. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп…
— Мабуть, це для артистiв… полiтехнiзацiя… Пiсля зйомок працюють… — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим є кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого…
I мiж тим iншим були такi слова:
«В людинi має бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки».
А. Чехов.
Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi — чужий годинник… Лише в думках своїх я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60