Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики («по три кiлограми „Тузика“ на день можна їсти»). Тодi футболiст київського «Динамо». Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
Я ж — нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.
Навiть дiд Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»
Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви — за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки «Тузик».
Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера — кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!
Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…
Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться — така велика!).
Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!
Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються — колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: «Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!»), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає…
Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова «Киньте п'ять копiйок», були гостинно вiдкритi, проходити «зайцями» ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож…
Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли…
«Якi ми все-таки культурнi й благороднi», — з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
I тiльки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як вiн уже дрiботiв по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, — справжнiсiнька тобi кiнозiрка.
А ще нижче «кiнозiрки» їхав мiлiцiонер, — справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.
Ми отетерiли.
Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.
Ще мить — i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.
Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тiльки що батогом не цвьохкав.
«Зiрка», збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, проїхала через увесь зал i спинилась.
Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на неї i суворо сказав:
— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!
Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:
— Мої ночви!.. Мої ночви!..
Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав:
— Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в один бiк, — це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!
На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько… У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.
«Кiнозiрка», що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:
— Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.
Навколо смiються.
Як вiтали «зiрку»-«космонавта» мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.
На наступнiй «Арсенальнiй» станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi…
Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять…
— Ну? — ледве сказав Ява.
— Ага, — ледве сказав я.
— Тю, — ледве сказав Ява.
— Тьху, — ледве сказав я.
Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.
I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.
— Да… — зiтхнув Ява. — Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме…
— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Нiхто ж нас не бачив. I взагалi — все ж минулося. Чого ги!
— Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив… А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професiйна.
— Та! — махнув я рукою.
— От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука… — Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.
— А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! — не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви i… Хiба ж це навмисне?
— Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож…
— Не щастить нам у метро, — зiтхнув я. — I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера…
— Закон парностi, — зiтхнув Ява.
Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той «закон парностi», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: «I так горе, i так двоє».
— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, — сказав Ява i раптом усмiхнувся. — А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах…
— А що ж! Як на ракетi — фiть! — I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? — заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене мiлiцiєю.
Ява пiдвiвся з землi:
— Ну, то куди тепер пiдемо?
Я здвигнув плечима:
— Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо…
— Це правильно, але… — i Ява замовк.
— Що?
— Та якби… — i знову замовк.
— Що?
— Та самим воно якось… От щоб розшукать отих… київських… Iгоря, Сашка-«штурмана»… Такi ж хлопцi класнi… — i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать…
Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв — п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся — як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i — вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!..»
Але стривай, я тобi не київський мисливець!
— Воно дуже добре б, — кажу, — тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема… Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.
У Яви тiльки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв…
I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… I через що? Через якусь чаплю у спiдницi… Тьху!
Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява… Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, — її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка — написати Вальцi листа. Я робив — тьху! —i казав: «Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш…» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось.
Тiльки я йому нiчого не сказав…
А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.
— Чого скис! — весело сказав я. — Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-«штурманом», i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав… Якась Сiчнева… так?
— Вулиця Сiчневого повстання, — буркнув Ява.
— Тю! Та це ж вона i е… Тут бiля метро починається i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!
Ява криво усмiхнувся.
Роздiл III
Ява поспiшає на побачення. Вухо
Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала… На Яву менi було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.
— Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, — удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.
Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру.
Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.
I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв — мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, «Малиновським дзвонити один раз!» Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.
— Дзвони, — шепоче Ява.
— Ти дзвони, — шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.
— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, — хитрує Ява.
— Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60