Яку саме? Чоловік із рубцем запевняв, що він знає в Мазовії озеро, де у війну провалився під лід гітлерівський грузовик з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на дні озера. Чоловікові з рубцем пощастило добратися до неї й дістати бурштинову фігурку, але він твердить, що інших речей не вдасться витягти з грузовика без аквалангів. І він намовляв чужоземця, щоб той увійшов з ним у спілку. Чужоземець повинен був дати гроші, щоб Чоловік із рубцем купив акваланг і навчився підводного плавання. Добувши скарб, вони б поділилися ним порівну. Однак чужоземець не довіряв Чоловікові з рубцем і не хотів мати з ним ніякого діла. Він погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордоні.
У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.
— Коли все це сталося? — спитав я.
— Два тижні тому.
— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.
— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв'як.
— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.
Капітан Юзв'як поблажливо посміхнувся.
— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?
— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з того грузовика. Капітан здвигнув плечима.
— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонув грузовик?
— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонув грузовик.
Капітан знову поблажливо посміхнувся.
— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і той грузовик — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонув грузовик, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.
— То що ж робити?
— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв'як. — Ваше довір'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонув грузовик. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.
Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв'яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх і прокидався, стомлений, облитий потом.
Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.
Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким грузовик з написом «Музей в Е.» тікав від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.
Пам'ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.
Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там грузовик звертав на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в'їзду в містечко багатотонний грузовик з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій грузовика трохи з'їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив грузовика. Мабуть, поїхав. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про грузовик з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квід-зин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.
Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Грузовик не поїхав до Німеччини, а затонув у якомусь озері.
Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили грузовика і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…
Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили грузовика, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.
Але де саме це сталося?
Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матитн і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.
Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.
Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.
— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.
— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е. Він розвів руками.
— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонулий грузовик.
— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.
— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяг-лися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?
— Слід розпочати пошуки…
— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому бай-дарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулого грузовика? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.
Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.
— Гадаю, що грузовик затонув біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.
Директор знизав плечима й погодився:
— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.
Тепер і я безпорадно розвів руками.
— Я не вкажу місця навіть з точністю до п'яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулого грузовика. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в грузовику затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.
Директор Марчак аж засяяв.
— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.
А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв'яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:
— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…
— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
— Це дуже велике озеро.
— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.
— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:
— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
На тому березі. Дівчина з косою. Ніхто нічого не знає про Капітана Немо. Дивний чоловік з важким мішком. Що сказав мені Проповідник. Кумедний подарунок. Підозра. Кожен шукає самотності. Я відвідую Озерище. Що я відкрив на острівцях.
Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — До речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.
Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.
А крім того, шукачеві пригод краще не виявляти усіх своїх можливостей відразу. Не з однієї небезпечної пригоди я вийшов цілим тільки завдяки тому, що моїм ворогам мій самохід здавався старою, смішною, чудернацькою машиною, швидкість якої не сягає понад шістдесят кілометрів на годину.
Пором на Озерищі лагодили надто довго, і я подумав, що марную тут забагато часу. Мій самохід чудово плавав по воді. Алз я не хотів виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та інших туристів. Тому я завернув перед закусочною і, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в ліс. Потім збочив у першу просіку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввімкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березі. Через десять хвилин я вже був на дорозі, яка вела до порома.
І тоді доля ніби помстилася мені за нетерплячість — величезний вухналь із кінської підкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
Я зробив те, що роблять усі водії в таких випадках. Спинився, підняв домкратом автомобіль і зняв колесо з пробитою камерою.
У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшуків Чоловіка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхав грузовик з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скінчив надувати шину, коли під'їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дівчина зіскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчі я помітив підозру.
— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?
— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.
Дівчина похитала головою.
— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.
— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу? Вона знизала плечима.
— їду додому. До батьків.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28