Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:
— О господи, вони вб'ють мене. За ним бігло троє хлопців.
Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.
Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.
Спинився за три кроки від нас.
— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб'ють! Я хочу віддатися до рук міліції.
Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.
— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.
Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:
— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…
Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.
— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. і нас теж, своїх дружків. Інший хлопець додав:
— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…
Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети. Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'яті, щоб виконати наказ Капітана Немо. Але це виявилося непотрібним. На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.
Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.
Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.
Але для нас вона вже скінчилася.
Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев'яний поміст через заплаву.
— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.
Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.
— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ.
— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.
— Ти думаєш, що я роблю це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.
Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.
— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.
— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.
— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.
Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.
— А я? — несміливо обізвалася Бронка.
— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем'янах. І батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем'ян.
Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, Що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем'янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками. Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скінчилися.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Автомобіль на повітряній подушці й підводний човен. Що діялося біля перешийка. Кілька слів про червоних черв'яків. Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловісна здобич. Розшуки Несправжнього Орнітолога. Разюче відкриття.
Звістка про розгром ватаги відразу ж розійшлася над Озе-рищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметів і кемпінгових будиночків. І, як це звичайно буває з такими звістками, вона невдовзі стала легендою, у якій група гарцерів, Марта і я грали не останню роль. Перебільшено наші пригоди, а нас наділено незвичайними засобами пересування. У мене нібито був автомобіль на повітряній подушці, що злітав над водою і землею, а таємничий Капітан Немо користувався чимось схожим на малий підводний човен.
Ми сміялися, слухаючи ці розповіді. Але водночас вони були дуже приємні для нас. Видно було, що туристи й дачники біля озера полегшено зітхнули. Нарешті могли спокійно кидати вночі на березі човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постіллю і запасами харчів. В прибережних кущах і на диких острівцях уже не ховалися злодюжки, і це створювало гарний настрій. Обрана з-поміж туристів делегація принесла в гарцерський табір письмову подяку й кілька величезних пакунків цукерок. І так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторні байдарки гарцерських патрулів усюди викликали симпатію, а нерідко туристи вітали гарцерів оплесками.
Настали чудові погожі дні. Гаряче сонце і безхмарне небо робило приємним і наше перебування на мисі Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старій посудині (відколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глісером) і вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участі. Звичайно я або засмагав біля води, або прогулювався в лісі, все ще сподіваючись зустріти Чоловіка з рубцем. Але найчастіше під час тих прогулянок я натрапляв на Орнітолога, який, забравшись у прибережні зарості, стежив через підзорну трубу за птахами.
Іноді я обходив берегом затоку Красноперів, а там ішов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бік затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль і пан Казик зі своїми дружинами, за кільканадцять метрів від берега стояла на якорі біла яхта Вацека Краватика. Я непомітно сідав на невисокому пагорбі й стежив крізь бінокль за життям на палубі яхти. Однак ті спостереження були нецікаві, бо там нічого незвичайного не відбувалося. Вацек Крава-тик і пан Анатоль з ранку до вечора ловили спінінгом, Бородань і Едіта засмагали на лежаках на палубі або купалися поблизу яхти. Розум підказував мені, що сидіти на пагорбі й стомлювати очі скельцями бінокля немає ніякого сенсу, але інтуїція шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, і я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тільки інтуїція? Мене весь час гнітило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засів у затоці, замість шастати по озері, і що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого раніше князь спінінгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навіть для друзів, і Вацек Краватик мав би втекти від нього на той край озера. До того ж, як я помітив, князеві спінінгу не дуже таланило в рибальстві, і ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його світлістю.
Через кілька днів я сказав Марті, щоб вона зацікавилася паном Казиком.
— Пан Анатоль зовсім позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спіймав тоді з вами більше красноперів, ніж він. Тепер Анатоль забрав їхнього спільного човна і ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега і марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагоді спробуйте дізнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля і Краватика.
— Знову якась підозра? — спитала Марта. Але відразу ж засміялася. Вона, певно, тішилась від думки, що встругне щось Краватикові й панові Анатолю.
— Пливімо до затоки, — звеліла вона Чорному Франекові, який тепер був її слухняним зброєносцем.
Обоє сіли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, і вони попливли до мису Судака.
А я, замкнувши автомобіль на ключ, поволі пішов через лісок, знаючи, що й так на березі затоки буду одночасно з ними.
Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль і Казик переставили свої машини в холодок під дерева. Дружини лицарів спінінгу засмагали на ковдрі біля самої води, тож я міг знову непомітно сісти на своєму спостережному пагорбі. Той пагорб був так близько від берега, що я навіть чув, як ходили на палубі яхти.
Там, як завжди о цій порі, вже засмагала на лежаку Едіта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидів на лавці в човні пана Ана-толя і намагався натягненим на дроті сачком спіймати живця.
Саме тоді в затоку вплив човен з Мартою і Чорним Фра-неком.
Бородань кинув читати і довго приглядався до них. Пан Анатоль гнівно пирхнув і щось буркнув під ніс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвідчився, що в ньому немає живця, і зі злістю викинув на берег, кажучи:
— Як немає принади, будемо ловити спінінгом.
Марта була вже дуже близько від яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зраділа:
— Можна подивитись, як ви закидаєте?
Не чекаючи запрошення, дівчина підпливла до берега, вискочила на пісок. Підійшла до пана Казика.
— Як ловиться? — спитала ввічливо. — Чи ви пробували ще ловити красноперів?
Пан Казик безпорадно розвів руками.
— Намагався, але марно. У вас тоді були чудові черв'яки. Такі рухливі, червоні, трохи інші, ніж дощовики, яких ми тут копаємо. І я гадаю, що краснопери більше люблять вашу принаду, аніж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'яків?
Пан Анатоль не втримався:
— Таємниця рибальських успіхів, — промовив він поважно, — звичайно криється у вдало підібраній принаді. Цікаво, що то за черв'ячки?
Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
— Гидкі черв'ячки. Я збираю їх у купі гною.
Дружини лицарів спінінгу запищали на своїх ковдрах:
— Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'яків.
— Казику, я втрачу апетит на цілий день…
Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками і сказала з огидою:
— Це гнойові черв'яки, червоні. Від них такий дух… Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
— Це нічого, нічого, — тішився пан Казик.
Він знайшов у траві свою діряву коробочку на принаду й відсипав туди трохи черв'яків з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотів зробити те саме, але його зупинив грізний голос дружини:
— Анатолю! Адже ти можеш закидати спінінг…
Пан Анатоль завагався і не взяв черв'яків. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березі, збираючись ловити рибу. Він не хотів наслідувати Казика, якого вважав новачком.
— Справжній рибальський спорт, — звернувся він до Марти, — це лише спінінг. Правда, пане Вацеку?
— Еге ж. Будемо ловити спінінгом, — підтримав його Вацек. Марта радісно сплеснула руками.
— У мене теж є спінінг. Ви дозволите мені спробувати ловити разом з вами?
— Ні, — буркнув Анатоль.
Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дівочу вроду, привітно всміхнувся.
— Звичайно, люба пані.
І після цього настали хвилини, коли я силою волі мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
Спершу кілька разів закинув спінінга сам князь. Двічі не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третім разом він заплутав волосінь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Він розгнівався, шарпнув спінінга, і блешня обірвалась.
— Я хотів попасти біля отих водяних лілій, — пояснював він.
— Хіба це так важко? — здивувалася Марта.
— Ха! Ха! Ха! — зневажливо розсміявся пан Анатоль. — Чи ви розумієте, з ким розмовляєте? Цей пан — князь спінінгу, він закидає точно. Поцілити на такій відстані дуже важко.
— Ви хочете спробувати? — зацікавився Вацек.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28