в значення тієї фрази, адже не собі він пророчив смерть; хто зна, може, тому, котрий хоче розпрощатися зі світом, і треба бути таким немилосердним, яким з'явив себе Святоша? Багато ниток в'яже нас з життям. Всі ті нитки — любов наша, адже ненависть легше збороти, відсікшись від тих, кого ненавидиш. Від тих, кого ми любимо, нелегко відійти, любов — це боже відбиття в наших душах. Годі довго ненавидіти, не бачивши ненависного, натомість можна любити і в прах зотлілого. Це велике надбання наше, і ми маємо берегти його якнайдужче. Саме тому я ніколи не губив зв'язку із живим світом, навіть схиму на себе надівши, та й надів я схиму не для того, щоб умертвляти й губити себе, а щоб до книжок причаститися і мудрості світової набратися. Не кожен розумів цей мій потяг, тому-то я й потайний удався — часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його. Отож не той вогонь живить мене, що Єремію, — той все-таки озлобником був і тільки те й чинив, що зло братії ніс; мене живить вогонь інший: світ я пізнавав, щоб потім з'явити його наскільки змога. І коли б хтось у моїм писанні узрів недобру волю і зневагу до людини, то той би помилився глибоко: я тільки вчинки описую, а вони вже самі важаться на доброносних вагах. Отож хай будуть учинки суджені, а не люди, не раз казав я собі, хоч, може, і Єремія керувався тим-таки засновком, тільки ж він осуджував учинки наші у вузькому часі, я ж маю сміливість постати перед вічністю!…Отрок тоді не зрозумів Святошиних слів, він упав до ніг князя (я все ще стежив за всім цим крізь пруття) і облив сльозами його чоботи.— Горе мені, пане мій та добродійнику! — заридав він. — Жив я ціле життя задля тебе і полюбив твою милість, княже, а все, що мав доброго, ішло мені від тебе. Побіч тебе чувся я впевненим і знав, навіщо топчу життєву стежку. Лишиш, княже, плач по собі невтішний братам своїм, і родині, і дружині своїй, а найбільше мені. Відкрий мені свої хвороби, молю тебе, княже, я піду на край світу й напитаю зілля, щоб зцілити тебе. Привезу лікарів, продавши все, що маю, та й брати твої мені допоможуть.Святоша уже не плів лози. Руки його лежали нерушно на колінах, а чорний, я б сказав, каламутний погляд лився з-під повік кудись через голову укляклого отрока. І подумав я під ту хвилю, що любов отроча, можливо, теж надмірна, як і віра його князя; подумав я, що любов безмежна і любов надмірна — не одне і те ж; що в тому є якийсь не зовсім збагненний гандж, адже любов надмірна ніколи взаємною не буває. Згадав я і сльози моєї матері, котра ревно плакала, коли вдягав я на голову кукіль, і подумав, що мені тоді не було її жаль. Зараз, сидячи отут, в тісному цьому кошику, я раптом усвідомив свою жорстокість, і мені запалало лице: ось що можна по-справжньому назвати гріхом!Отрок хапав князя за руки.— Не відходь від мене мовчки, відкрий мені: звідки у тебе така звістка? Я життя своє віддам за тебе. Коли бог звістив тобі про те, моли його, щоб я за тебе помер. Бо коли ти мене залишиш, де маю оплакувати тебе, хіба на цім звалищі чи в воротях, де живеш?Від тих слів засвітилися темним вогнем очі в Святоші: якась думка запалила його, тоді я ще не пізнав яка. Мовчав він на плач приятеля, а так само дивився поверх його голови.Мені незручно стало сидіти в корзині, я мусив розправити закляклі члени, і кошик голосно затріщав. Але, на щастя, вони не почули того тріску. Зрештою, в цей момент Святоша заговорив. Мова його була повільна й хрипка, надто важко було провертатися його язикові:— Ліпше уповати на бога, ніж надіятися на людей. Знає бог, як виживлювати свою живність, як оборонити і.спасати бідних. Знає бог, кого приймати зі світу: того, хто проситься, чи того, хто за життя хапається. Через це велить він тобі через мої вуста: прийми схиму!…Петро заплакав. Дивився крізь сльози на Святошу, і вуста його посмикувалися.— Покажи мені, де жити будемо, — попросив він.Князь звівся. Різко і швидко, з колін його посипалася недоплетена лоза. Пішов широкою ступою через монастирський двір, забувши і про обов'язки свої воротного, а за ним подався й Петро. Я викотився з корзини і подався за ними вслід.Під билом, як завжди, сидів Єремія. Я склав навхрест руки і вклонився, сподіваючись, що він не примітить мене. Але його очі палали вже до мене зеленим вогнем.— Куди поспішаєш так, отче Семене? — спитав він мене.— Біжу у справах, мені доручених, — відповів завчено я.— Ніяких справ тобі не доручено, — озвався, як і того разу, старець. — Сядь-но коло мене.Я мусив сісти, хоч мене аж поривало за Святошею та отроком.— Сиджу я тут, брате, — сказав Єремія, приплющившись, — і задрімав на хвильку. І знову побачив сон не сон, видіння не видіння. Побачив я лисицю в куколі, мантії та свиті, і дуже вона гавкала, та лисиця. Після того пташок багато налетіло, сині такі, тріпотіли вони дуже крильми, потім їх порідшало, натомість побачив у зубах лисиці білого журавля. Співав той журавель тужливо, аж серце моє кров'ю обкипало. А ще я побачив, що ворота наші монастирські відчинено і в них вільно заходив отой купець у білому плащі. Ти, брате, не розтлумачиш мені цей сон?Він подивився на мене палючим поглядом, що був як зелена шата, кинута на купу солі, і мені мурашки поповзли по шкірі: а що як справді цей старець всевидющий? Через це не здобувся я на виразну відповідь, а мовчав.— Хто в нас зараз воротар? — спитав Єремія.— Брат Микола, — відповів я смиренно.— Брат Микола достойний чернець, але кожен достойний за мить у недостойного може перетворитися. Може, скочиш, брате, і глянеш, чи не покинув він свого місця. Адже той купець — сам знаєш хто!Я підхопився. Дивні почуття переповнювали мене: від тих Єреміїних натяків мені аж сльози наверталися на очі. Так, він, здається, вгадав: біс таки переступив поріг нашої обителі, біс у білому плащі і з сонячною усмішкою. Вже не тримав під полою букета ліпок, а йшов, розмахуючи вільно руками, і посвистував крізь відтулену губу веселу пісеньку. А ще мені подумалося, що Єремія чомусь прагне наблизитися до мене, його мозок зовсім не осклілий, як це могло б бути у його літа, і що дивно самотній він тут коло цієї липи, що розпускається, і коло цього била, яке нерушно исить до призначеної години.Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я поспішав.— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.
6
Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко-печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.— Собі чи кому іншому? — спитав я.— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я. Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.— Хочу обірвати останню нитку, що в'яже мене зі світом, — поважно сказав він.Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.— Еге, братове, — сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.— Це Прохор-лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна-відколи тут.— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.— Він зволяє, — урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.
7
Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.— Хто з нас більше бажає цієї могили? — спитав різко Святоша.— Могила кожному неприємна, — відказав отрок, — але ти, князю, живи, а мене тут поклади.Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.— Хай буде, як хочеш! — урочисто проголосив Святоша. — Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов'ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім'я любові своєї, і я пишу все це також в ім'я любові. Він покладе тут свої кістки, щоб потім якийсь новий печерник вийняв його черепа із землі і розглядав при світлі скіпок, а я вчинив так само: хтось, може, колись вийме із землі цей пергамен і прочитає. Ми обоє згодилися на небуття, бо нас святими в цій обителі не назвуть, а нашим мощам не вклонятимуться. Вклонятимуться радше комусь такому, як Святоша чи Єремія, Марко чи Лаврентій. «Ось він, справжній подвиг, — подумав я тоді, — згодитися на небуття, згодитися на вічну тьму заради високого вогню, підтримувати який у грудях ми все-таки дерзаємо». Я слухав плач приреченого і плакав сам: хто зна, може, саме в той момент у мені проклюнулось щось таке, що потім стало непереборним бажанням і собі запалитися вогнем. «Ніколи не осуджуй, — сказав я тоді подумки, — а спробуй спершу зрозуміти!»Марко— печерник від нас відійшов, а ми з Лаврентієм лишилися чекати. Відтак зійшли в печеру Никін-ігумен, Пимен-пісник, Ісая, Єремія Прозорливий, Ісакій-печерник, Агапіт-цілитель, Григорій-чудотворець, Микола, що став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літописа написав, Григорій, творець канонів, Теоктист, що став потім єпископом Чернігівським, Полікарп, що Патерика потім склав, Онисифор, а з ними і сам Святоша. Кожен тримав у руці по свічці -несли вони з собою євангеліє, свиту, мантію, кукіль і все, потрібне для постригу.— Хочеш бути пострижений? — спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.— Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! — сказав він.— Брате! — озвався Єремія. — Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34