ремія. — Смерть — це звільнення для людини…Агапіт, однак, різко повернувся до ігумена. Очі його палали.— Чи зволяєте, отче ігумене, щоб я врятував цього чоловіка? — спитав Агапіт.— Смертельну отруту цей чоловік випив, — мовив ігумен.— Я про це знаю, — гарячково відказав Агапіт. — То чи зволяєте, щоб я урятував його? Стане тут монастирським холопом. Ану, звісти-но, чоловіче, хочеш вмерти чи станеш монастирським холопом?Смертник упав Агапітові до ніг.— Хочу стати холопом, отче. Врятуй мене, прошу тебе. Врятуй, бога ради, бо в мені вже вогонь смертельний розпалюється…— Іди за мною, — наказав Агапіт і, повернувшись різко, пішов до дверей.Головник побіг за ним слідом, і дивне це було видовище. Йшов, широко ступаючи, чорний ченчик з гордо зведеною головою, а за ним підтюпцем трюхикав великий, зігнутий, щоб меншим здаватися, чолов'яга. За ними слідом посунула братія, бо сподівалися на нове чудо, а в кінці поплентався і я, бо вже й тоді щось мені в тому дійстві не подобалося. Маленька Агагпітова постать підстрибом бігла через мокру траву, весь простір довкола затягнувся сивим дощовим смерком, хлюпотіло навколо й плескало. Смертник ляпав по воді босими ногами, грубе важке обличчя було як у пса, котрий просить подачки. Я знав напевно: винуватий той чоловік, і кров ще не обсохла на його руках. Тепер він стане холопом, і коли хто вб'є його, то це все одно, що худобину забити…Я йшов позаду процесії, яку густо зарошував дощ, поступово мокріла в мене одежа, і не міг виразно сказати: добре чи лихе діло замислив Агапіт. Не міг сказати: чи й справді став на дорогу спасення цей головник, а чи тільки хоче скористуватися з доброї нагоди. «Але і він людина, — подумалося мені, — і він хоче бачити небо, сонце та землю, хоче ще не раз відчути на обличчі хоч би отакий дощ». Жаль із недовірою в мені боровся, адже кожен із нас залюбки ступає босими ногами по траві. «Ось вона, радість звичайного людського буття, — подумав я, — і її може відчувати навіть той, хто такої радості іншого позбавляє. Хоч дощ навколо хлющить, гарна все-таки земля: оцей двір, залитий водою, і мокра, пружка трава, що вже вибила стебла з насінням. Гарний оцей дощ, прозорі ці цівки, що сотаються із неба, — це завдяки їм буяніє все й молодіє. Хто зна, — подумалося мені, — може, даремно щось шкребоче на серці, може, дійство, яке тут відбувається, і справді прославити варто, адже люди, звірі, комахи, птахи та дерева, зілля та вода суть одного кореня і в одне зливаються тіло, ім'я якого природа-матінка наша, що її можна назвати богом. Коли ж так, то ми у ньому пробуваємо і його частинками суть. Світ цей надто складно й багатоманітно переплетений, і те, що є в ньому такі смертники й Агапіти, та й навіть оці вдягнені в чорне люди, може, все це потрібно світу, все це — лунки однієї сітки, бо сіткою знову ж таки бог є? Так мало ми про цей світ знаємо, тож чи можна відверто судити й хвалити його, адже розум і дурість, милосердя й жорстокість — це клітини одного духу…» Я все-таки сумнівався. Не розумів до кінця джерел свого сумніву, бо щось було тут такого, що суперечило моєму серцю. Щось мене в тому гнітило, і не міг я під ту хвилю знайти в собі добрих слів. Зрештою, надто молодий я ще тоді був і мало про облуду людську знав, адже в тому моменті все облудою, як дощем, було покрито: облуду творили Агапіт і головник, що так покірно, наче пес, за ним 'трюхикав. Я тоді не розумів, що людина — це бог і звір в одному тілі, сьогодні одне в ній, а завтра друге переважа, що, знищивши бога в собі, людина звіром робиться, а знищивши звіра, існувати перестає.Агапіт тим часом зайшов до келії. Смертник спинився біля порога, спинилися і всі ми. Дощ зверху всіх нас обливав, але, здається, не помічали в той мент ми хлющі. За хвилину Агапіт вийшов на ґанок, в руці в нього був кухлик, і він виставив його на дощ.— На, випий оце і вимиється з твого тіла отрута, — сказав Агапіт.Головник схопив тремтливими руками кухлика і пожадно почав пити. Дощ лився йому на обличчя, а на шиї швидко ковзався великий борлак.Тоді знову освітився Агапіт, як і того разу, коли врятував Святошу, і його обличчя стало на тому ґанкові наче сонячним промінням залите.— Взиваю до вас, братіє, — гукнув він із порога. — Святий дощ звільнив його від отрути, і я дарую його вам…Він звів підборіддя, бо очі його запалахкотіли радісно, і, дивлячись на цього щасливого звитяжця, несподівану печаль я відчув: ось вони, радощі земні: один зносить гордо підборіддя, а другий згинає перед ним спину. «Горе переможцям! — подумав тоді я. — Звір дикий у них виростає!»Але я помітив інше. Головник стояв до мене боком, і побачив я, що він там, у грязюці, кинений додолу милосердям, що йому вчинено, не ллє радісних і щасливих сліз. Не відчуває свого упослідженого щастя, а дивиться знизу вгору туди, до щасливого, осяяного сонцем, хоч ніякого зараз сонця й нема, звитяжця свого, дивиться пильно й пронизливо, аж доки не помічає того погляду щасливий переможець, погляду знизу нагору, примруженого й гострого, наче ніж, погляду, в якому горить жовтий вогонь зненависті. Агапіт раптом здригнувся і відвів очі перший: побачив-бо він звіра дикого, якого тільки-но випустив із клітки і який уже перший крок ступив, щоб голод свій, набутий у тій клітці, погасити. Цілитель мимовільно відступив крок і злякано перехрестив простір, наповнений дощем, людьми і сірим киселем. Розділ IX, у якому розповідається про багатотерпеливого Іоанна-затворника, який із плоттю своєю боровся 1
Я багато й часто думаю про людські пристрасти.Світ зіткано із них, і людина пробувае у вічному в них полоні. Там, де сходиться двое, уже й пристрасті виникають. Не завжди вони простозначні, але все-таки на терезах виважуються наші дні, і не завжди вгадаеш, куди хиляться шальки. Ненавидячи одне, ми ніжно любимо інше — постійна війна, як рух початків, тече в нас. Є такі, що знають про це, але більшість все-таки темні — пристрасті грають у них, як вода. Змішується вона, чорна й синя, і переливається — море житейське отак твориться, в якому плавають лодії наших доль. Нема в цьому світі воістину праведних, як і нема воістину грішних. Не буває в цьому світі чистого зла і чистої любові — звір і бог складають єство наше. Ті, що знають про це, не кращі від тих, що про таке не думають, — рівновагу шальок не те порушує.Тут, у монастирі, я побачив немало таких, котрі вдягали чернечу мантію, боячись, що не витримають такого змагання. Перший із таких — я сам. Не міг знайти в світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними. Починав багато справ земних, але до жодної не пристав душею: єство моє повне плачу було. В монастирі зустрів подібних до себе — єство наше плаче однаково. Не очищальні, на жаль, це сльози, а вадкі, адже ті, що втікають від пристрастей, все одно що від тіні своєї тікають і втекти хочуть. Вона ж бо йде за нами, чорна й невідступна, і, скільки не топчи її ногами, біжить за нами, а то й перед нас. Тінь завжди похідним світла є, і це істина проста. Багато хто, тіні своєї лякаючись, позбавляли себе світла суціль і в тінь цілковиту западали, адже пристрасті скрізь лишаються ті самі, коли людина живе. Через це й кажу я: в гордині своїй людина прагне вище бога стати, хоч, зрештою, таки погноєм вона робиться. Замість того, щоб про добрі діла у світі дбати, вона із тілом своїм воює, а відтак і з богом, котрий тілом людину наділив. Замість жити в гармонії із природою своєю, людина піддає себе мукам великим, бо страх смерті носить у собі великий. Той, хто бореться із пристрастями, в найбільші пристрасті впадає; той, хто проти своєї природи іде, проти бога наважується — сумнівається-бо в силі промислу вишнього.Через це зважуюся покласти тут оцю науку: добрі діла на землі лишайте, і вони зрівноважать зло ваше, творене вільно й мимовільно, адже коли говорити про бога — то любов і добрі вчинки його ймення. Коли любите жінку, дітей, ближнього свого — в бозі про-буваєте, коли ж ненависть у вас спалахує, пожирає вас звір. Не любіть і не ненавидьте тіло своє — дайте йому жити за природою своєю, вишній промисел ви цим прославите і в марнотну боротьбу із собою не вдаватиметеся!Я думаю про це, і сльози мені на очі вибиваються — як мало людей таке тямлять. Як багато тих, в яких вогонь озлоби, заздрості й понехаяння палає — це в тих, що про помисли найвищі говорять! Тож не стримаюся, щоб не провістити на цьому листку пергамену: облуди остерігайтеся, а найгірший із нас той, уста котрого про добро і любов віщають, а руки має чорні й брудні. Не може любити такий, котрий за пазухою ножа тримає, хоч і в такому часом запалюється вишній вогонь. Вмійте рівноважити бога і звіра в собі, інакше природа ваша вас пожере.
2
Ці думки я думав, коли обмірковував історію про Іоанна-затворника, яку оповів мені колись через віконечко покійний уже Ісакій. Сам я Іоанна не бачив, бо пішов він у затвор ще коли юнаком я був, і відійшов від світу там-таки, в затворі, коли я тільки-но постригся. Там він і залишився, в своїй келії, а віконечко його було закладено через надто важкий дух, який звідти йшов.Був той Іоанн несміливої вдачі і не смів підійти до дівчини чи жінки, надто гарячий вогонь у ньому запалювався, дихання йому запирало, з'являвся трем у тілі, а плоть дубіла. І дуже ніяковів і соромився Іоанн такої своєї вдачі, а відчувши таке, тікав за місто і, зарившись обличчям у траву, довго плакав, як дитина. Однак запах землі теж нагадував йому плоть жіночу, він зривався й тікав, хоч куди може утекти смертний від землі, бувши сам із неї?
Той вогонь найсильніше запалав в одне надвечір'я, коли надто яскраво горів захід, а золоті смуги мінились і грали на воді, перетворюючи її в багаття. Біля річки він побачив ясно-зелений луг, густо порослий квітами, і ходило по тому лузі четверо дівчат, його сусідок. Вони бавилися на тому лугу; нарвавши з квітів зби-ранки, помахували ними і пританцьовували, тоді сплелися руками й почали повільно-повільно пливти у танці. Серед тих дівчат побачив він і Настку, прегарну дівчину, зустрічаючи яку, відчував страх і трепет. Була вона в ясно-білу одежу вбрана, а коли повернула до того місця, де він був сховався, утяжену важкою косою голову і засвітила перловими зубами, він відчув, що важкий, гострий біль пронизав його наскрізь, наче стрілою: хлопець знепритомнів. Отямився, коли згасло червоне світло на воді і річка стала сірувато-синя, а ясно-зелений луг потемнів, не було на ньому нікого, хіба повітря лишалося наповнене вологим солодким запахом — зрозумів, що це таки запах дівчат. Ніздрі його тремтіли, тіло почало солодко мліти — він пішов через траву, припалу вечірньою росою, просто на той луг, на якому підглядав дівочий танок. І здалося йому, що він бачить стебла, з яких зірвали дівочі руки квітку, вони й досі сочили, як кров'ю, соком; здалося йому, що бачить у траві відбиті босі дівочі ноги і чує запах їхніх ступнів. Все пропахло тут дівочими тілами настільки, що він аж травину якусь зірвав, розім'яв і почав вдихати її аромат, щоб забити той дух. Відтак пішов до води, де дівчата мили ноги, він бачив ті ноги, сидівши півпритомно в кущах: вони світилися білим-білим, дивовижно білим сяйвом. Тут, на піску, він уздрів відбитки малих ніжних ступаків, і кожна заглибина начебто запахущою олією була налита; не втримався, впав руками на землю і почав вдихати в себе хмільний запах. Дивний пал охопив його, ліг на той пісок обличчям і почав тертись. Від того покотилися йому по лицях сльози, і він відчув, що запахом тих дівчат просякнувся цілий вечір: земля, вода, роса і весь пісок. Страх та зворушення пізнав, а відтак пішов якнайшвидше додому — зачинитися від цього вечора мусив, сховатися і зникнути. Але цілу ніч не спав, бо, приплющуючи очі, бачив залиту золотом річку, ясно-зелений луг і вбраних у ясно-білу одежу дівчат, а найбільше Настку, котра все-таки знала, що він причаївсь у кущах. Цілу ніч чув дзвінкий сміх і бачив утяжену важкими косами дівочу голову, що відкинулася назад і світила в його бік усміхом, — і чи від того сміху, чи від густої, паркої та сколоченої ночі, пізнав він страх. Розплющився, але було надто темно, щоб побачити мешкання своє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34