Все для ванны, привезли быстро
д.) створювалися великі концерни. Швидкими темпами йшла централізація банківського капіталу.
»
Реформа державного ладу. Чіткої програми перебудови старого державного апарату, а тим більш його демократизації спочатку не було. У клятві імператора Муцухіто у квітні 1869 року було сказано, що «будуть створені широкі збори, і всі державні справи вирішуватимуться відповідно до громадської думки». Однак терміни цього нововведення не були визначені.
Незабаром були створені дві палати: верхня, куди входили представники феодальної аристократії, і нижня, де були самураї і буржуазні елементи. У 1873 році самурайська палата, яка почала гальмувати реформи, була ліквідована.
Наприкінці 70-х років опозиційні течії вимагають змін державного управління і прийняття конституції. Виникає буржуазно-ліберальне угруповання — Рух за свободу і народні права. Уряд відповів на вимоги конституційних реформ репресіями та арештами. Однак 1881 року з'являється імператорський маніфест, у якому було сказано: «Посідаючи трон Японії, ми, імператор Японії, вже давно маємо на увазі поступово створити конституційні форми управління, і в 1890 році ми маємо намір запровадити парламент».
У цей час відбувалась значна перебудова всієї політичної системи країни. Виникають політичні партії: Ліберальна партія (Дзіюто), що представляла інтереси ліберальних поміщиків, міських верств і сільської буржуазії, і партія конституційних реформ, до якої увійшли представники середніх верств, буржуазії та інтелігенції. Програмні вимоги обох партій були майже однакові: введення парламентських форм правління, політичних свобод, місцевого самоврядування тощо. Уряд відповідає організацією своєї конституційно-імператорської партії (Мейсейто).
З огляду на підготовку конституції вживаються певні заходи. У 1885 році створюється кабінет міністрів за європейським зразком. Особливу роль у кабінеті міністрів було відведено його голові — міністру-президенту. В 1886. році відновлюється як дорадчий орган Таємна рада при імператорі, її спеціальним призначенням було затвердження проекту конституції. Цього ж року вводиться екзаменаційна система призначення на чиновницькі посади. У 1888 році було проведено нову адміністративну реформу. В кожній префектурі створювалися виборні органи управління, які мали дорадчі функції і знаходилися під суворим контролем міністерства внутрішніх справ.
255
Частина третя
Історія дерзісави і права ______Нового часу___________
У плані підготовки до конституційного правління законом 1884 року в Японії були введені нові титули знатності: князів, маркізів, графів, віконтів, баронів. Цим була закладена основа для формування в майбутньому спадкової палати перів — оплоту японського консерватизму.
Після заяви японського імператора про його намір ввести парламентську форму правління було створено конституційну комісію, яка складалася з юристів і державних діячів, а потім направлено спеціальну місію на чолі з графом Іто в Європу для ознайомлення з конституціями європейських держав. У 1884 році місія Іто подала імператору доповідь, у якій наголошувалося, що найбільш прийнятний для Японії Основний Закон Пруссії 1850 року. Однак потім правлячі кола Японії визнали прусську конституцію надто ліберальною і в проект конституції Японії були внесені доповнення, що закріплювали режим необмеженої влади імператора.
Конституція Японської імперії 1889 року. Японська Конституція була обнародувана 11 лютого 1889 року. Одночасно з цим з'явилися два дуже важливих документи: Клятва імператора в заповіднику імператорського палацу і Промова імператора у зв'язку з обнародуванням Конституції, які фактично склали преамбулу Основного Закону. Тут було сформульоване важливе положення про те, що, хоча добровільне дарування конституції є самообмеженням імператорської влади, вона не зменшує стародавніх прав і прерогатив царюючої династії.
Конституція складалася з 76 статей, що не дозволяло розглянути усі питання державного устрою. Тому відразу після введення Конституції виникла нагальна потреба у виданні нових конституційних актів — про імператорський двір, палату перів, виборче право і т.д.
Відповідно до Конституції 1889 року вищими органами державної влади в Японії були імператор, кабінет міністрів, Таємна рада і двопалатний парламент.
Імператору належала вся повнота влади в країні. Особа його вважалася священною і недоторканною, правляча імператорська династія — «безперервною на вічні часи» (ст. 1).
Імператор здійснював «законодавчу владу в згоді з імперським парламентом» (ст. 5). Він затверджував закони і приписував їх оголошення і виконання.
Глава держави через кабінет міністрів пропонував парламенту законопроекти. Використовуючи своє право «затвердження», а отже
256
Розвиток бурзісуаіної держави \ Ло початку XX століття____\
Розділ II
і «відмови» законів, він визначав характер усього законодавства Японії. Імператор «у разі настійної необхідності підтримати громадську безпеку або усунути громадське лихо» видавав «'імператорські укази, які мають силу закону» (ст. 8). Імператор також скликав імперський парламент, відкривав і закривав його, відстрочував його засідання і розпускав палату депутатів.
Як глава виконавчої влади імператор призначав і звільняв усіх цивільних і військових чинів. Він був верховним командувачем армії і флоту, мав право «оголошувати стан облоги», оголошувати війну, встановлювати мир і укладати міжнародні договори, надавати дворянство, чини, ордени. Прерогатива помилування і амністії також належала імператору.
Однак діяльність імператора по управлінню країною спрямовувалася Генро — непередбаченим Конституцією органом. До складу Генро входили представники як феодальної вояччини, так і найбільш аристократичних родів.
Вищі органи влади Японії за Конституцією 1889 року
————-~^
призначаються
ГЕНРО І
(в Конституції І І не згадується) |
обираються народом
КАБІНЕГМІНІеТРІВ ••- •'• :••':•- • • .'•'"•'• ";:^:;/:'-.-:л Л ' ::
) Фінансів ]— ~~| внутрішніх справ
|_ ЮСТИЦІЇ _|~іі — { закордонних справ
•<|_ освіти _|— *-| торгівлі і шляхів
[морський ^ •г-| двора імператора
' .и^, ' " 1 '
«ШЩ Військовий | ІРШРШІІІШ^ІЩШ ;
| і РАДА
Збройні сили
257
Частина третя
/Історія держави і права Нового часу
г
••$
Імперський парламент складався з двох палат: палати перів і палати депутатів.
До палати перів входили члени імператорської родини, носії дворянських титулів і особи, призначені імператором. Палата депутатів складалася «з членів, які обираються народом відповідно до постанов виборчого закону» (ст. 35). Такий Закон, виданий 1889 року, надавав право голосу особам, які відповідали вимогам цензів: вікового—двадцять п'ять років і майнового — сплата прямих податків у розмірі п'ятнадцяти ієн.
Строк повноважень нижньої палати визначався чотирма роками, верхньої — сімома роками. Парламент скликався щороку, сесія парламенту тривала протягом трьох місяців.
Справжню роль японського парламенту можна зрозуміти з традиційного імператорського указу, з яким він на початку парламентської сесії звертався до депутатів: «Ми маємо надію, що ви будете виконувати свої дорадчі функції в дусі гармонії та обережності».
Виконавча влада здійснювалась імператором через кабінет міністрів, члени якого призначалися і звільнялися монархом. Японський уряд складався з прем'єра і дев'яти міністрів: внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, військового, морського, юстиції, освіти, торгівлі і шляхів сполучення. Великого значення набуло міністерство імператорського двора.
«Кожний з державних міністрів дає свої поради імператору і відповідальний перед ним за них», — сказано у статті 55 Конституції. Міністри відповідали лише перед імператором і були незалежні від парламенту. Всі закони, імператорські укази та акти всякого роду, які стосуються державних справ, повинні були скріплятися відповідним міністром.
У системі вищих органів була також Таємна рада, до складу якої входили всі члени кабінету, а також п'ятнадцять осіб, призначених імператором. Таємна рада була найближчим дорадчим органом при главі держави. Вона обмірковувала «найважливіші державні справи, коли імператор запитує її» (ст. 56).
Спеціальний розділ Конституції був присвячений правам і обов'язкам підданих. На першому місці були обов'язки: сплачувати податки, «служити в армії або флоті». Японським підданим надавалася свобода вибору і зміни місця проживання, забезпечувалася свобода листування і т.д.
Місцеве управління не знайшло свого закріплення в Конституції Японії 1889 року. Воно сформувалося задовго до її прийняття.
258
Розвиток буржуазної дерзісави\ до початку XX століття \
Розділ II
Указами імператора країна була поділена на префектури, міста і сільські округи. Суворе підпорядкування місцевих органів управління центральним було специфічною рисою.» Контроль над місцевим управлінням здійснювало створене 1874 року міністерство внутрішніх справ. ^
На чолі префектур стояли губернатори, яких призначав глава кабінету міністрів. Управління префектурою було зосереджене в трьох відділах: внутрішніх справ, поліції та народної освіти.
У губернатора були дуже широкі повноваження, він мав усю повноту влади в межах префектури, стежив за виконанням указів імператора і розпоряджень уряду.
При губернаторі функціонували префектуріальні збори, що обиралися населенням. Вони складалися, як правило, з тридцяти членів і мали лише дорадчі функції. Префектуріальні збори обирали раду префектури, головою якої був губернатор. Права цих колегіальних органів були дуже обмеженими. Вони обговорювали тільки ті питання, які пропонував їм губернатор.
Управління містами і сільськими округами створювалося за зразком префектуріальних органів.
Предметом особливої турботи імператора були збройні сили. Сам він був верховним командувачем армії і флоту, встановлював, як було сказано в Конституції, «організацію і чисельний склад армії і флоту мирного часу» (ст. 12).
Керівництво збройними силами здійснювала Рада на чолі з військовим міністром. Цю посаду міг займати лише генерал, який перебував на дійсній службі. Він мав право звертатися безпосередньо до імператора в будь-яких питаннях, що стосувалися збройних сил Японської імперії.
У 1872 році в Японії набрав сили Закон про військову повинність. Усі чоловіки, які досягли двадцяти років, незалежно від їх стану повинні були служити в армії. Країна була поділена на шість військових округів, була відкрита військова академія, яка готувала офіцерські кадри.
Відповідно до статті 57 Конституції 1889 року судова влада в Японії була прерогативою глави держави і здійснювалася «судами іменем імператора згідно з законом».
Суди в Японській імперії розділялися на звичайні (районні і окружні суди) і адміністративні. Крім того, існували апеляційні інстанції і Великий суд правосуддя. Голова Великого суду правосуддя, а також го-
259
Історія Лсржчкн і права
Частина грггч
лови апеляційних гудів пріпнлчаїпсч імператором, інші судді — міністром юстиції.
Нижчою ланкою судової системи був одноосібний суддя, який розглядав цивільні І незначні кримінальні справи. Окружні СУДИ виконували роль апеляційної інстанції для місцевих судів, а також виступали як перша інстанція в кримінальних справах.
Великий суд правосуддя і апеляційні суди розглядали скарги на вироки і рішення окружних судів.
Відповідно до Конституції суди не повинні були розглядати позовів, що стосуються прав, порушених «незаконними діями адміністративної влади, і які підлягають віданню адміністративного суду» (ст. 61). Це положення о гримало свій розвиток у законі 1890 року, що передбачав створення особливого адміністративного суду.
Тим же Законом 1890 року передбачалося створення Вищого публічного департаменту прокуратури із штатом місцевих прокурорів. У 1893 році був прийнятий Закон про адвокатуру.
Японська поліція була суворо централізованою і знаходилася під керівництвом міністра внутрішніх справ. Вся країна була покрита поліцейськими дільницями. Головним обов'язком поліції вважалась «охорона тиші і порядку в державі».
Глава VI КИТАЙ
економічна і політична криза імперії Цин у другій половині XIX століття. Серед найбільших держав світу Китай довше за всі інші залишався країною, де феодальні відносини безроздільно панували у всіх галузях економічного, суспільного і політичного життя. І лише наприкінці 60-х — на початку 70-х років у Китаї почали з'являтися паростки капіталістичної промисловості, які на кінець XIX — початок XX століття утворили систему капіталістичних відносин, капіталістичний уклад. Причому промислові і торговельні підприємства, що виникали на території Китаю, належали головним чином іноземному капіталу, який проникав в економіку Цинської імперії.
У 1842 році був підписаний перший нерівноправний договір між Англією І Китаєм. Незабаром такі ж кабальні договори були підпи-
260
Розвиток буржуазної державі до початку XX століття
\
Розділ II
сані між Китаєм і США. Китаєм і Францією та з іншими капіталістичними країнами. На кінець XIX століття Китай було поділено імперіалістичними країнами на сфери впливу і він поступово перетворювався на аграрно-сировинний додаток цих держав.
Масовий народний рух, спрямований"-проти іноземних імперіалістів, маньчжурських та китайських феодалів, у 1850-1864 роках вилився у Велику селянську війну.
Розпочавши відверту війну за знищення маньчжурської династії Цин, повстанці відразу ж взялися за створення Тайпін тяньго (Небесної держави великого благоденства). Як наслідок, встановлюється монархічна форма правління і побудова величезного, розгалуженого державного апарату.
У 1853 році після захоплення повстанцями-тайпінами Нанкіна місто перейменували в Тяньцзінь (Небесна столиця) і зробили центром Тайпіньської держави.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
»
Реформа державного ладу. Чіткої програми перебудови старого державного апарату, а тим більш його демократизації спочатку не було. У клятві імператора Муцухіто у квітні 1869 року було сказано, що «будуть створені широкі збори, і всі державні справи вирішуватимуться відповідно до громадської думки». Однак терміни цього нововведення не були визначені.
Незабаром були створені дві палати: верхня, куди входили представники феодальної аристократії, і нижня, де були самураї і буржуазні елементи. У 1873 році самурайська палата, яка почала гальмувати реформи, була ліквідована.
Наприкінці 70-х років опозиційні течії вимагають змін державного управління і прийняття конституції. Виникає буржуазно-ліберальне угруповання — Рух за свободу і народні права. Уряд відповів на вимоги конституційних реформ репресіями та арештами. Однак 1881 року з'являється імператорський маніфест, у якому було сказано: «Посідаючи трон Японії, ми, імператор Японії, вже давно маємо на увазі поступово створити конституційні форми управління, і в 1890 році ми маємо намір запровадити парламент».
У цей час відбувалась значна перебудова всієї політичної системи країни. Виникають політичні партії: Ліберальна партія (Дзіюто), що представляла інтереси ліберальних поміщиків, міських верств і сільської буржуазії, і партія конституційних реформ, до якої увійшли представники середніх верств, буржуазії та інтелігенції. Програмні вимоги обох партій були майже однакові: введення парламентських форм правління, політичних свобод, місцевого самоврядування тощо. Уряд відповідає організацією своєї конституційно-імператорської партії (Мейсейто).
З огляду на підготовку конституції вживаються певні заходи. У 1885 році створюється кабінет міністрів за європейським зразком. Особливу роль у кабінеті міністрів було відведено його голові — міністру-президенту. В 1886. році відновлюється як дорадчий орган Таємна рада при імператорі, її спеціальним призначенням було затвердження проекту конституції. Цього ж року вводиться екзаменаційна система призначення на чиновницькі посади. У 1888 році було проведено нову адміністративну реформу. В кожній префектурі створювалися виборні органи управління, які мали дорадчі функції і знаходилися під суворим контролем міністерства внутрішніх справ.
255
Частина третя
Історія дерзісави і права ______Нового часу___________
У плані підготовки до конституційного правління законом 1884 року в Японії були введені нові титули знатності: князів, маркізів, графів, віконтів, баронів. Цим була закладена основа для формування в майбутньому спадкової палати перів — оплоту японського консерватизму.
Після заяви японського імператора про його намір ввести парламентську форму правління було створено конституційну комісію, яка складалася з юристів і державних діячів, а потім направлено спеціальну місію на чолі з графом Іто в Європу для ознайомлення з конституціями європейських держав. У 1884 році місія Іто подала імператору доповідь, у якій наголошувалося, що найбільш прийнятний для Японії Основний Закон Пруссії 1850 року. Однак потім правлячі кола Японії визнали прусську конституцію надто ліберальною і в проект конституції Японії були внесені доповнення, що закріплювали режим необмеженої влади імператора.
Конституція Японської імперії 1889 року. Японська Конституція була обнародувана 11 лютого 1889 року. Одночасно з цим з'явилися два дуже важливих документи: Клятва імператора в заповіднику імператорського палацу і Промова імператора у зв'язку з обнародуванням Конституції, які фактично склали преамбулу Основного Закону. Тут було сформульоване важливе положення про те, що, хоча добровільне дарування конституції є самообмеженням імператорської влади, вона не зменшує стародавніх прав і прерогатив царюючої династії.
Конституція складалася з 76 статей, що не дозволяло розглянути усі питання державного устрою. Тому відразу після введення Конституції виникла нагальна потреба у виданні нових конституційних актів — про імператорський двір, палату перів, виборче право і т.д.
Відповідно до Конституції 1889 року вищими органами державної влади в Японії були імператор, кабінет міністрів, Таємна рада і двопалатний парламент.
Імператору належала вся повнота влади в країні. Особа його вважалася священною і недоторканною, правляча імператорська династія — «безперервною на вічні часи» (ст. 1).
Імператор здійснював «законодавчу владу в згоді з імперським парламентом» (ст. 5). Він затверджував закони і приписував їх оголошення і виконання.
Глава держави через кабінет міністрів пропонував парламенту законопроекти. Використовуючи своє право «затвердження», а отже
256
Розвиток бурзісуаіної держави \ Ло початку XX століття____\
Розділ II
і «відмови» законів, він визначав характер усього законодавства Японії. Імператор «у разі настійної необхідності підтримати громадську безпеку або усунути громадське лихо» видавав «'імператорські укази, які мають силу закону» (ст. 8). Імператор також скликав імперський парламент, відкривав і закривав його, відстрочував його засідання і розпускав палату депутатів.
Як глава виконавчої влади імператор призначав і звільняв усіх цивільних і військових чинів. Він був верховним командувачем армії і флоту, мав право «оголошувати стан облоги», оголошувати війну, встановлювати мир і укладати міжнародні договори, надавати дворянство, чини, ордени. Прерогатива помилування і амністії також належала імператору.
Однак діяльність імператора по управлінню країною спрямовувалася Генро — непередбаченим Конституцією органом. До складу Генро входили представники як феодальної вояччини, так і найбільш аристократичних родів.
Вищі органи влади Японії за Конституцією 1889 року
————-~^
призначаються
ГЕНРО І
(в Конституції І І не згадується) |
обираються народом
КАБІНЕГМІНІеТРІВ ••- •'• :••':•- • • .'•'"•'• ";:^:;/:'-.-:л Л ' ::
) Фінансів ]— ~~| внутрішніх справ
|_ ЮСТИЦІЇ _|~іі — { закордонних справ
•<|_ освіти _|— *-| торгівлі і шляхів
[морський ^ •г-| двора імператора
' .и^, ' " 1 '
«ШЩ Військовий | ІРШРШІІІШ^ІЩШ ;
| і РАДА
Збройні сили
257
Частина третя
/Історія держави і права Нового часу
г
••$
Імперський парламент складався з двох палат: палати перів і палати депутатів.
До палати перів входили члени імператорської родини, носії дворянських титулів і особи, призначені імператором. Палата депутатів складалася «з членів, які обираються народом відповідно до постанов виборчого закону» (ст. 35). Такий Закон, виданий 1889 року, надавав право голосу особам, які відповідали вимогам цензів: вікового—двадцять п'ять років і майнового — сплата прямих податків у розмірі п'ятнадцяти ієн.
Строк повноважень нижньої палати визначався чотирма роками, верхньої — сімома роками. Парламент скликався щороку, сесія парламенту тривала протягом трьох місяців.
Справжню роль японського парламенту можна зрозуміти з традиційного імператорського указу, з яким він на початку парламентської сесії звертався до депутатів: «Ми маємо надію, що ви будете виконувати свої дорадчі функції в дусі гармонії та обережності».
Виконавча влада здійснювалась імператором через кабінет міністрів, члени якого призначалися і звільнялися монархом. Японський уряд складався з прем'єра і дев'яти міністрів: внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, військового, морського, юстиції, освіти, торгівлі і шляхів сполучення. Великого значення набуло міністерство імператорського двора.
«Кожний з державних міністрів дає свої поради імператору і відповідальний перед ним за них», — сказано у статті 55 Конституції. Міністри відповідали лише перед імператором і були незалежні від парламенту. Всі закони, імператорські укази та акти всякого роду, які стосуються державних справ, повинні були скріплятися відповідним міністром.
У системі вищих органів була також Таємна рада, до складу якої входили всі члени кабінету, а також п'ятнадцять осіб, призначених імператором. Таємна рада була найближчим дорадчим органом при главі держави. Вона обмірковувала «найважливіші державні справи, коли імператор запитує її» (ст. 56).
Спеціальний розділ Конституції був присвячений правам і обов'язкам підданих. На першому місці були обов'язки: сплачувати податки, «служити в армії або флоті». Японським підданим надавалася свобода вибору і зміни місця проживання, забезпечувалася свобода листування і т.д.
Місцеве управління не знайшло свого закріплення в Конституції Японії 1889 року. Воно сформувалося задовго до її прийняття.
258
Розвиток буржуазної дерзісави\ до початку XX століття \
Розділ II
Указами імператора країна була поділена на префектури, міста і сільські округи. Суворе підпорядкування місцевих органів управління центральним було специфічною рисою.» Контроль над місцевим управлінням здійснювало створене 1874 року міністерство внутрішніх справ. ^
На чолі префектур стояли губернатори, яких призначав глава кабінету міністрів. Управління префектурою було зосереджене в трьох відділах: внутрішніх справ, поліції та народної освіти.
У губернатора були дуже широкі повноваження, він мав усю повноту влади в межах префектури, стежив за виконанням указів імператора і розпоряджень уряду.
При губернаторі функціонували префектуріальні збори, що обиралися населенням. Вони складалися, як правило, з тридцяти членів і мали лише дорадчі функції. Префектуріальні збори обирали раду префектури, головою якої був губернатор. Права цих колегіальних органів були дуже обмеженими. Вони обговорювали тільки ті питання, які пропонував їм губернатор.
Управління містами і сільськими округами створювалося за зразком префектуріальних органів.
Предметом особливої турботи імператора були збройні сили. Сам він був верховним командувачем армії і флоту, встановлював, як було сказано в Конституції, «організацію і чисельний склад армії і флоту мирного часу» (ст. 12).
Керівництво збройними силами здійснювала Рада на чолі з військовим міністром. Цю посаду міг займати лише генерал, який перебував на дійсній службі. Він мав право звертатися безпосередньо до імператора в будь-яких питаннях, що стосувалися збройних сил Японської імперії.
У 1872 році в Японії набрав сили Закон про військову повинність. Усі чоловіки, які досягли двадцяти років, незалежно від їх стану повинні були служити в армії. Країна була поділена на шість військових округів, була відкрита військова академія, яка готувала офіцерські кадри.
Відповідно до статті 57 Конституції 1889 року судова влада в Японії була прерогативою глави держави і здійснювалася «судами іменем імператора згідно з законом».
Суди в Японській імперії розділялися на звичайні (районні і окружні суди) і адміністративні. Крім того, існували апеляційні інстанції і Великий суд правосуддя. Голова Великого суду правосуддя, а також го-
259
Історія Лсржчкн і права
Частина грггч
лови апеляційних гудів пріпнлчаїпсч імператором, інші судді — міністром юстиції.
Нижчою ланкою судової системи був одноосібний суддя, який розглядав цивільні І незначні кримінальні справи. Окружні СУДИ виконували роль апеляційної інстанції для місцевих судів, а також виступали як перша інстанція в кримінальних справах.
Великий суд правосуддя і апеляційні суди розглядали скарги на вироки і рішення окружних судів.
Відповідно до Конституції суди не повинні були розглядати позовів, що стосуються прав, порушених «незаконними діями адміністративної влади, і які підлягають віданню адміністративного суду» (ст. 61). Це положення о гримало свій розвиток у законі 1890 року, що передбачав створення особливого адміністративного суду.
Тим же Законом 1890 року передбачалося створення Вищого публічного департаменту прокуратури із штатом місцевих прокурорів. У 1893 році був прийнятий Закон про адвокатуру.
Японська поліція була суворо централізованою і знаходилася під керівництвом міністра внутрішніх справ. Вся країна була покрита поліцейськими дільницями. Головним обов'язком поліції вважалась «охорона тиші і порядку в державі».
Глава VI КИТАЙ
економічна і політична криза імперії Цин у другій половині XIX століття. Серед найбільших держав світу Китай довше за всі інші залишався країною, де феодальні відносини безроздільно панували у всіх галузях економічного, суспільного і політичного життя. І лише наприкінці 60-х — на початку 70-х років у Китаї почали з'являтися паростки капіталістичної промисловості, які на кінець XIX — початок XX століття утворили систему капіталістичних відносин, капіталістичний уклад. Причому промислові і торговельні підприємства, що виникали на території Китаю, належали головним чином іноземному капіталу, який проникав в економіку Цинської імперії.
У 1842 році був підписаний перший нерівноправний договір між Англією І Китаєм. Незабаром такі ж кабальні договори були підпи-
260
Розвиток буржуазної державі до початку XX століття
\
Розділ II
сані між Китаєм і США. Китаєм і Францією та з іншими капіталістичними країнами. На кінець XIX століття Китай було поділено імперіалістичними країнами на сфери впливу і він поступово перетворювався на аграрно-сировинний додаток цих держав.
Масовий народний рух, спрямований"-проти іноземних імперіалістів, маньчжурських та китайських феодалів, у 1850-1864 роках вилився у Велику селянську війну.
Розпочавши відверту війну за знищення маньчжурської династії Цин, повстанці відразу ж взялися за створення Тайпін тяньго (Небесної держави великого благоденства). Як наслідок, встановлюється монархічна форма правління і побудова величезного, розгалуженого державного апарату.
У 1853 році після захоплення повстанцями-тайпінами Нанкіна місто перейменували в Тяньцзінь (Небесна столиця) і зробили центром Тайпіньської держави.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67