https://wodolei.ru/brands/Hansgrohe/talis/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

д. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали розподілення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повенями, затопленнями, пожежами, засухою,
Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи виконували різні функції.
Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління,'що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси—лереважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чатіг нубандою, головним мантрином, сяном — найрізноманітніших питань не тільки центрального, а й місцевого управління.
Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, в Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники общинної адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.
Таким чином, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.
20
, 'Іерж'ивч і право Стародавнього Сходу
Розділ І
Основні елемсчти східної теократії
Визначення
1. Монархія з необмеженою владою бсжеСгвечного правителя, правителя-бога
2. Наявність дворецького — першого і найближчого помічника правителя
3. Двірцева система управління
4. Наявність трьох відомств
5. Сувора централізація у сфері державного управління
6. Сільська община — низова ланка адміністративного поділу і управління
Зміст
Правитель — фараон, раджа, лугаль, вак •— має всю повноту світської'Іа інколи і релігійної влади \ Дворецький — чаті, сян, нубанда. головний мантрин — очолює як палацевих слуг, так і всіх чиновника державного апарату
Палац правителя — вершина всього державного механізму_____
Військове, фінансове і публічних, або громадських робіт
Переважні зв'язки окремих ланок державного апарату за вертикаллю
Збереження органів общинного самоврядування1 общинних зборів, общинної ради, старости, скарбника__________________
Військова організація. У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.
Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баірум), які отримували за свою службу в користування майно «ілку». Привілейовані загони воїнів — «супутників правителя» — були в Єгипті. В Урарту населення однієї з областей спеціально вирощувало коней для особистого кінного загону правителя. В Китаї в II—І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія вклю-чааа до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна — охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.
У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність сглян-общпнників була дуже тяжкою, їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік.
21
Частина перша
/Історія держави і права _______Стародавнього світу
Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV століття до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тисяч піших воїнів, ЗО тисяч вершників і дев'ять тисяч бойових слонів, і це — окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.
Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п'ятірок. У Китаї найважливіші питання вирішувала військова рада, засідання якої відбувалися в храмі предків правителя. У Стародавній Індії подібна рада налічувала ЗО членів і поділялася на шість відділень, які відали підготовкою окремих родів війська.
Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло військове мистецтво. У VI столітті до н.е. в Китаї з'явився «Трактат про воєнне мистецтво», написаний видатним полководцем того часу Суньцзі. У цьому трактаті були розглянуті найважливіші питання військової тактики та стратегії: сутність і особливості «блискавичної війни», стратегія взаємодії різних родів війська, особливості ведення бою на пересіченій місцевості, в горах, у нічний час, можливість використання під час бою річкових флотилій і т.ін. Дуже детально подібні питання були розглянуті і в давньоіндійському політико-економічно-му трактаті «Артхашастра», де поданий докладний аналіз бойових порядків, які використовувалися в індійській армії.
Судова організація. У давньосхідних державах суд не був відокремленим від адміністрації, хоч і існували суто судові посади. Верховним суддею був цар, правитель — раджа, ван, фараон. Він і ,сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги на рішення всіх інших судів. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький (сян, нубанда). Поряд з цим у Китаї до складу центрального апарату входив спеціальний чиновник — сикоу, який займався питаннями суду і покарань, надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників. Крім цього був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. У Єгипті спочатку вищим судовим органом була «палата шести», яку очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу входили вищі сановники Єгипту. Через деякий час
22
Держава і право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
виникає судова «колегія тридцяти суддів», до складу якої входили поважні громадяни найбільших міст країни. В Індії вищим суддею в державі був раджа, який вирішував справи разо'м з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разЧ судового органу виступала також раджа-сабха. Певні судові функції належали наглядачам і дхар-мамахамаграм. Професійні судці, яких призначав правитель, з'являються у Вавилоні в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинство ко-легіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів.
Судові права мали в усіх державах Стародавнього Сходу представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існував, наприклад, в Індії третейський суд.
Крім державних, існували і жрецькі суди, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.
§ 4. Право в країнах Стародавнього Сходу
Пра
раво давньосхідних країн забезпечувало експлуатацію рабів і нижчих верств вільного населення, відверто проголошуючи нерівність людей.
Спершу джерелом права був звичай, який відповідно до інтересів соціальної верхівки поступово перетворювався на звичаєве право. Проте досить рано з'являються правові збірники. З розвитком держави дедалі більшого значення набуває таке джерело права, як закон, хоч пережитки родового устрою, релігійні, моральні настанови ще довгий час зберігаються в нормах давньосхідного права.
Вже для Стародавнього Єгипту характерним було видання не тільки окремих законів, але й розробка цілих збірників права. До них можна віднести, наприклад, своєрідний кодекс Сеті І (XIV ст. до н.е.), кодекс царя Бокхоріса (VIII ст. до н.е.), який складався з восьми книжок, і т.ін. У Месопотамії XXI століттям до н.е. датуються закони Ур Наму, XX століттям до н.е. — правовий збірник з міста Ешнуни, в XVIII столітті до н.е. з'являються Закони царя Хаммурапі. В Китаї в IV столітті до н.е. сановник царства Вей, якого звали Лі Куй, підготував Книгу законів — Фацзін, що складалася з шести глав.
З цього переліку правових джерел найвідомішим-збірником є Закони вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.).
23
Частина перша
Історія держави і права
Стародавнього світ
За наказом Хаммурапі -закони, спочатку записані на глиняних таблетках, наприкінці його царювання були вирізьблені на чорному базальтовому стовпі висотою у 2,25 м. Такий базальтовий стовп і було знайдено в 1901 році французькою археологічною експедицією у м. Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Мабуть, стовп було вивезено туди як трофей.
Текст Законів царя Хаммурапі складається з вступу, епілогу і 282 статей (нумерація статей була зроблена істориками в пізніші часи). Це винятково важливе джерело з історії держави і права Стародавнього Вавилону. Закони дають можливість зрозуміти суспільно-еконо-мічні, політичні і правові відносини у Вавилонському царстві XVIII століття до н.е.
Закони Хаммурапі регулюють різноманітні правові відносини і мають певну внутрішню систему. Так, можна виокремити в Законах такі групи статей: суд і судочинство, форми власності, шлюб і сім'я, злочини проти особи, праця і знаряддя праці.
Причинами появи Законів царя Хаммурапі скоріше всього були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, бажан: ня закріпити суспільний лад держави і прагнення правителя згладити гострі соціальні суперечності, які на той час виникали в суспільстві.
Своєрідно відбувався правовий розвиток Індії. Звичаєве право заступили тут не державні закони, як це було в інших країнах Стародавнього Сходу, а релігійно-правові збірки, які складалися різними брахманськими школами, у вигляді наказів благочестивій людині. Тому тут норми права переплітаються з побутовими, моральними, релігійними настановами. Зразком таких релігійно-правових збірок, санкціонованих державною владою, можуть бути дхармашастри Гаутами і Апастамби (друга половина І тисячоліття до н.е.), Закони Брихаспаті (ПІ-ІУ ст. н.е.), Закони Наради (IV-V ст. н.е.), а найвідомішими серед таких збірок-дхармашастр є Закони Ману (II ст. до н.е. — II ст. н.е.). У надзвичайно цікавому пам'ятнику права «Артхаш'астрі» («Наука політики») містяться дані про методи управління державою, систему судочинства, різні правові норми. Вважають, що ці настанови по управлінню державою розробив для царя головний радник Чандрагупти брахман Кауталья.
Право власності. Аналіз правових збірників дає можливість розглянути розвиток форм власності і зокрема становлення в країнах Стародавнього Сходу приватної власності на землю, рабів та інше майно.
24
Дерзіеава і прач» Стародавнього Сходу
\
Розділ І
Передусім приватна власність виникаг на рухоме майно. Досить рано з'являється поряд з державною приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності на землю. У країнах Стародавнього Сходу протягом тривалого часу переважала общинна земельна власність. Поступово розвивалася державна (двірцсва) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні стають храми. Індивідуальне володіння землею поступово перетворюється на приватну земельну власність. Так, у Китаї в VI столітті до н.е. приватна власність на землю отримує в ряді царств офіційне визнання. «Артхашастра» дозволяла торговельні операції з землею, до розряду нерухомості включала поле, сад, зрошувальні споруди. Приватну власність на землю визнавали і вавилонські закони.
Закони царя Хаммурапі взагалі дуже показові у визначенні форм власності. Вони розрізняли власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в пере/гік об'єктів приватної власності поле, сад, дім. рабів та інше майно. У Законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права його продати або обміняти. Згідно з Законами царя Хаммурапі документ чоловіка, який купив поле, сад чи дім редума, баїрума (тобто воїна), «слід розбити і цей чоловік втрачає своє срібло, а поле, сад, дім повертаються воїну (ст. 37). Якщо хтось купить у редума волів або овець, подарованих редуму царем. —він «втрачає, своє срібло» (ст. 35). Однак і сам воїн «не може відписувати з своїх поля, саду чи дому, зв'язаних з його повинністю, своїй жінці або дочці», а також віддавати за свій борг (ст. 38). Якщо редум чи баїрум під час перебування на царській службі буде забраний у полон, а його син може нести повинність, слід віддати синові поле і сад. Якщо син малолітній, то слід віддати '/3 поля і саду його матері, і мати виростить його. Водночас, якщо воїн не піде в царський похід або, найнявши найманця, пошле його замість себе, — «цього редума чи баїрума слід убити;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67


А-П

П-Я