«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети , байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов

ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.
Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.
Тимчасом ширша інтелігентна публіка, спрагла скільки-небудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій!), плавом попливла задовольняти свій інтелектуальний голод в Інтернеті. На тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися Помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша, скромніша революція — інформаційна, в ході якої український Інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок, — перебравши на себе функції друкованих ЗМІ і перетворившись із забавки для тінейджерів на справжній Гайд-парк для середнього класу. Кожному, хто під час виборчої інформаційної блокади місяцями «висів» у мережі, не могло не впасти в око, що за своїм інтелектуальним рівнем провідні українські інтернет-форуми («УП», «Дзеркало тижня») часто-густо переважали розділ журналістських інтернет-публікацій. Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією — коли «публіка» у віртуальній «залі» виявляється і освіченішою, й аналітичне продуктивнішою од тих, хто «на кафедрі».
Цей розрив бачиться мені чи не більш драматичним наслідком нашого загального духовного «деґрадансу» останньої декади, аніж наявність на вищих державних постах «проффесорів» через два «ф». Супроти «проффесорів» принаймні існує Майдан — а от відповідного інформаційного простору, в якому та частина нації, котра ще не втратила здатності до інтелектуальної рефлексії, могла б артикулювати свої ідеї, впливаючи таким чином на громадську думку, ніяким Майданом водномить не створити. Ані притомної «інтелігентської» («товстої» і «напівтовстої») періодики, чий наклад вимірювався б бодай п'ятизначною цифрою і поширювався б по всій країні, від Ужгорода до Донецька, ні потрібної «критичної маси» професійних журналістів, чиї уявлення про демократичні ЗМІ хоч трохи виходили б за межі дитинячого «казати все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде», — нічого того, що складає базову структуру інтелектуальної «публічности» і без чого вона засадничо неможлива, не створити «з нічого», особливо якщо перед тим воно не творилось, а навпаки, — послідовно витоптувалось усіма приступними авторитарній владі способами, аж доки країна не залишилася, в черговий раз, «окраденою» — з «Бульваром» у руках і, нон-стопом, Нестором Шуфричем — Наталею Вітренко — Тарасом Чорноволом у ролі, страх сказати, політичних аналітиків — на всіх телеканалах без продиху. Коли 10 років тому я нарікала у своєму есеї на «культурну непритомність нації», мені, звісно, й на гадку не могло спасти, що то, як у відомому анекдоті, була ще «світла смуга» — що за 10 років мій есей не тільки не втратить актуальности, а буде передруковуватися, перевидаватися й по-піратському вивішуватися в Інтернеті (разом із повним текстом збірки «Хроніки від Фортінбраса») як найсвіжіший проблиск української думки, — а я в цей час змушена буду осмислювати українські проблеми вже чужою, англійською мовою, на сторінках Wall Street Journal», «Globe and Mail», «Spiegel», «Suddeutsch Zeitung» тощо, бо в себе в країні, «на нашому, на данському грунті», жодної скільки-небудь впливової трибуни для виступу, щоб бути почутою «тепер і тут», у мене вже елементарно не залишиться.
Для себе особисто я абсолютно точно можу визначити той переломовий момент, коли я перестала бути в Україні «публічним інтелектуалом». Це кінець грудня 2000 року — вибух «кучмагейту», яким можна датувати початок розмежування українських ЗМІ на «провладні» та «опозиційні» і подальше стрімке заникання, під пресом політичної цензури, всякого простору для вільної, незаангажованої думки. Перед тим упродовж цілого 2000 року я провадила була авторську рубрику в газеті «Столичные новости». Коли газета несподівано вихлюпнула з приводу плівок Мельниченка ту малопристойну, в старій радянській «контрпропагандистській» стилістиці витриману реакцію, яка відтак дуже швидко зробилася «темниковою» нормою для всіх провладних ЗМІ (а в усій своїй красі розкрилася в антиющенківській кампанії 2004-го), то я, оговтавшись від першого шоку, потелефонувала в редакцію і просто відкликала свій черговий матеріал: вчинок цілком недемонстративний, відруховий — як покинути приміщення, у якому мирна вечірка зненацька переходить у п'яне неподобство. Одначе тоді, чотири роки тому, «публічний інтелектуал» ще був у нас наділений чітко окресленим суспільним статусом, і раптове зникнення моєї рубрики зі шпальт «СН» було однозначно витлумачене громадськістю як політична демонстрація, — за рік-два-три якогось подібного жесту зі сторони публічної особи , яка не є політиком , припускаю, вже просто б не помітили, а якби й помітили, то не стали б укладати в нього жодного суспільно значущого «месіджу». Але тоді я ще одержала десятки відгуків з усієї України з подякою за «громадянську мужність» (останній такий відгук «догнав» мене вже аж цієї осенs в Харкові, куди я їздила на прохання штабу Ющенка на передвиборчу зустріч з міською інтелігенцією!), — і саме така реакція публіки, реакція київської інтелігенції, яка вразила мене якимось ґенетично запрограмованим порогом страху перед владою, — всі ті таємні рукостискання на прийняттях і фуршетах, багатозначно нашептані тихцем у кулуарах слова підтримки, що до болю нагадували спогади радянських дисидентів про добу ранньої щербиччини, — куди більше, ніж редакційна політика однієї газети, показали мені, що в Україні розпочалося повернення back in USSR, і що від 1991 року українські інтелектуали так і не склалися на самостійну суспільну силу, яка могла б цьому процесові бодай якось протистояти. Стало ясно, що надалі єдиним морально прийнятним форматом мого спілкування з національною аудиторією (якщо не рахувати «мікромайдану» під Кабміном 4 лютого 2004-го! [4 лютого 2004 р. українські видавці й літератори провели під Кабінетом Міністрів громадсько-політичну акцію «Рукописи горять», на якій мені вперше випало публічно заявити про те, що українська влада дискредитувала себе як, із засади, антикультурна. ]) має залишатися книжковий — при всій його безнадійній марґінальності в країні, де своя книжка посідає, за найоптимістичнішими підрахунками, щонайбільше 5% національного ринку (зрештою, тут я все одно була в привілейованому становищі, як «комерційне найуспішніший» український автор, чия кожна чергова книжка й так безпрограшно знайде свого читача, — я могла собі дозволити, принаймні часткову, «внутрішню еміграцію», як це називалося в недоброї пам'яті 1970-ті, тож тим гіркіше співчуваю всім своїм колегам, які такої розкоші собі дозволити не могли). Це окрема тема — наскільки дезінтелектуалізація українського публічного простору за цю другу каденцію Кучми (точніше, у запропонованій мною хронології, від 2001-го по 2004-й), пов'язана із згортанням публічности в широкому сенсі, тобто свободи слова, а наскільки — із втратою нами статусу книжкової нації й катастрофічним падінням рівня освіти. Зрозуміло, що публічний інтелектуал як явище неможливий при авторитарному чи навіть тільки напівавторитарному режимі, але чи можливий він у країні, яка от уже котрий рік поспіль видає в середньому 0,3 книжки на рік на душу населення, — це теж питання з розряду риторичних. Коли мене садовлять у студії поруч із народним депутатом і я йому, покликаючись для авторитетности на В. Липинського, доводжу доконечність у всякому суспільстві, для нормального поступу, прошарку людей вільних професій, а депутат мене перебиває словами: «Оцей-о, що ви сказали (це про Липинського. — О.3 .), так я з ним не згоден, проститутка — це ж теж вільна професія!» — то це не просто кінець діалогу, це смерть мови . Мова вмирає тоді, коли в суспільстві відсутній понятійний консенсус, домовленість про єдине, загальноприйняте значення публічно вживаних слів і термінів. А такий консенсус на хоч трохи абстрактному, непобутовому рівні (там, де вже не тицьнеш пальцем: оце — стіл, а оце — чашка) в принципі не може скластися без розвиненої книжкової культури. Коли на одиниці, яких називаємо інтелектуалами, з тих статистичних 0,3 припадає, скажімо, 70 — 80 прочитаних українських книжок на рік (і ще вдвічі більше іншими мовами!), а на потенційну тих одиниць аудиторію — нуль з нескінченно довгим дробом, то інтелектуал приречений жити в ситуації постійного комунікаційного розриву — публіка, яка спроможна його розуміти, рік до року постійно скорочуватиметься, так що врешті він опиниться в повній ізоляції, в кращому разі — на тій самій старій добрій «інтелігентській кухні» радянських часів, яку в нас дипломатичне перейменовано на «тусовку». Саме цю тенденцію ми в Україні й спостерігаємо.
І, на закінчення, трохи мажору. Так, це правда, що Помаранчева революція виявила катастрофічний дефіцит у національному інформаційному просторі публічних інтелектуалів — історичної, психологічної, культурологічної, та й серйозної політологічної аналітики в медіях бракувало, як повітря, натомість повним ходом ішло «мозкове опромінення Нестором Шуфричем» — навіть після т. зв. зняття інформаційної блокади. Інтелектуальний попит так і залишився незадоволеним — але цей попит таки був, і, хоч який «окрадений», український споживач всіляко силкувався його задовольнити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17