унитаз безободковый напольный 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


I пішло луною те "мої", повторившись стільки разів, скільки він знав. Тоді ще більша тиша впала на землю. I в тій тиші попробувала раптом голос дудочка Печалі. Загучав, провис тонкий і глибокий звук і обірвався раптом, наче хто його ножем обрізав.
Потім зашуміли порожні корони дерев, і глухий шепіт пронісся над розпростертим колишнім розбійником:
— Пімщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!
I скочив раптом розбійник, покинув і дітей своїх, і Зневажницю квітів та й побіг щодуху туди, де сиділа на ганку й чекала на нього напрочуд гарна, великоока дівчина.
Вона рвучко скочила на ноги, як тільки побачила його. Був він спершу як мачинка, тоді мов крихітний чоловічок, більшав і більшав і нарешті спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дівчини, і вони, облиті мерехтливим сутінком, стояли нерушно й чекали на його слова.
— Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! — видихнув він.
Засвітилися весело зуби молодої, і зійшла з її обличчя тінь, що лежала на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвінок затремтів у густому сутінку.
— Ага-га! — мовила. — Хто того дочекає?!
— Що він сказав? — схилилася до неї мати.
— В пра-пра-пра-пращатах, мамо!
— Ага-га! — похитала головою мати. — Де там того хтось може дочекатися.
По тому вони побачили батька, що повертався з вулиці. Неначе тяг за собою весь той сутінок, зігнувся й налягав на ціпок. Вони змовкли всі троє, наче води в рот понабирали, і стояли так, надчікуючи суддю свого і громовержця.
Він став у воротях: червоні чоботи, сині штани і червоний жупан. Синя опанча зливалася з його пліч, а за спиною звишувалася неозора стіна сутінку. Грізно висли сиві вуса, а очі іскрилися й палали.
— То це ти, лайдаку, — зарипів він, як мажа, — замість робити десь шаландаєшся?! Чи б я тримав собі такого лихого наймита?! Геть з мого двору, шалапуте окаянний!
Світив перстом і наче вів із двору колишнього наймита. Той ішов, спустивши голову. Iшов і дуже важкі чоботи мав. Дивився в діл, а його вів і проганяв той нещадний перст.
У воротях він спинився. Господар простував уже до ганку, сердито помахуючи кийком. На ганку ж злилося в одно дві постаті: одна юна й прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвітила любою усмішкою та юна, а стара висунула з-за її плеча темну, спрацьовану руку й заспокійливо махнула нею своєму зятю.
Попик звів очі й дивився на господаря. По щоці в того проповзла сльоза, але відразу ж висохла. Заскрипів він зубами, а тоді зустрівся поглядом із тими ясно-синіми очима, що так чудно й пильно зорили на нього. Побачив попик раптом озеро серед степу, стояло воно, підняте над землею, і світилося ясною бірюзою. Купалось у тому озері яскраве сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо, падала грудьми на воду і зривалася догори.
— У нас було, отче, десять синів, — сказав хрипко господар. — Ми жили в цьому степу спершу самі. Потім наші сини привели собі з українських міст невісток. Вони народили ще сто синів, а наших онуків. Цих сто внуків привело з міст сто жінок, і ці жінки народили по п'ятсот синів та п'ятсот дочок. Наші праправнуки вже не шукали чужих жінок, одружувалися вже на кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синів і дочок, і стало нас у цьому місті одинадцять тисяч двісті двадцать два. А тепер, коли не втомилися, панотче, прошу вас зі мною…
Він устав важко з ослінця, і попик звівся й собі. Відчинилися приховані килимом двері, і вони побачили довгий, забитий людьми прохід-сутерен. Люди повернули в їхній бік голови й мовчки розступилися. Господар з попиком пішли в цьому синьо-червоному проході — сотні очей пожадливо дивилися на них, а сотні грудей притаєно дихали.
"Ти, що світлом засяяв, — шепотів, ледь чутно попик, — щоб при світлі оспівувати тебе, освіти світлом твоїм шляхи наші…"
Він звів голову, очі його палали ясним, твердим блиском, і він тільки й бачив, що цей сутерен і ці кольори. Господар ступав поруч, спустив голову, — провисла довкола така тиша, що чути стало, як рипить під підошвами пісок.
"Перед лицем твоїм гори вклонилися, — знову прошепотів попик, — бо світ і сонце промінням зійшли до ніг твоїх, коли ти зводив прийняти земний образ…"
В кінці проходу він побачив кількох жінок. Стояли, як гурт барвистих метеликів, і стиха перешіптувалися, схиляючись одна до одної. Посередині цього гурту темніла незвично випростувана постать господині — очі її були великі й тужні.
"Незмінна природа, — шепотів попик, — сполучившись із людською, сяяти починає, виявивши рясноту світла людського…"
Два сині метелики летіли над процесією. Вже доходили вони до гурту жінок, коли наздогнали попика ті метелики й сіли на ліве його рамено.
— Отче! — сказала, виступивши наперед, господиня і аж пальці сплела з розпуки. — Не судіть нас, бога ради, отче!
Сутерен вивів їх у простору темну залу. Посередині стояв катафалк і лежало щось на ньому. Довкола горіло густо натиканих свічок і стояли темні жіночі постаті. Ніжні обличчя світліли з-під чорного розпущеного волосся, наче були різьблені з мармуру. Попик наклав на груди хреста і тихенько зашелестів заупокійною молитвою.
— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря Той стояв, важко впираючись об ковіньку, схилив могутню голову і ледь похитувався.
— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох. Ми вас на те й запросили…
Здивовано витяглося попикове лице, густі краплі поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Світили очима, і було в тих очах більше прохання, ніж погрози. Попик витер з лоба піт, повагався з хвилину, а тоді рішуче ступив наперед. Став перед маленькою труною і скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима півень, на білому полі яскраво червоніли його борода і гребінь.
— Навіщо ви це робите? — зашамотів попик, уражено повертаючися до господаря. — Навіщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?
— Ніяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар і подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свій блиск. Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.
— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.
— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…
Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.
— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…
Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.
— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…
Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.
— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?
Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.
— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!
Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.
— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.
— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.
Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!
— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.
Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони "вмивати" ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.
"Дід" стукав ціпком, а "баба" палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.
Попик знову одірвався од читання. Дивився на "діда" й "бабу", і його очі сумно палали.
— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!
— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!
Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
— Тепер, бабо, — заспівав "дід", — убить мені тебе треба, щоб стала нашому півнику на тому світі до прислуги…
— Не вбивай, не вбивай! — вереснула "баба" і кинулася навтьоки. Бігла, підхопивши руками спідниці, й миготіла схованими чобітьми й чоловічими штанами. Махала довгими вусами і витріщувалася страшливо. "Дід" догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем, "баба", роблено зойкнувши, впала на долівку…
— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в лубок. Оплакуйте бабу!
Попик почав читати голосніше. Вже не дивився на свіченців, а бачив тільки розплилі павучки літер. Дихав на нього нічний легіт і студив йому чоло, начебто була ця зала без стін. Бачив довкола вулиці, повні людей. Біля дому, де відбувалося свічення, палили вогнища, коло них сиділи кружка старі чоловіки. Один із них оповідав, розмахуючи руками; тріскотіло полум'я і стріляло у темінь золотими іскрами. Людей біля вогнищ обходила жінка з чаркою та кухлем. Чоловіки перекидали чарку до рота, наче були ті чарки порожні і чинили вони так обряд. Жінка простувала далі, а коли обділила усіх, налила й собі. Випила чарку й другу, тоді жбурнула набік порожнього кухля і притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками…
Попик дивився туди далі, на вулиці й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жінки й чоловіки по половині, безперервно гуцала. З їхніх облич змито вже було весь піт, вже давно пропав з їхніх вуст сміх, а вони все тупотіли й гуцали; здалося попикові: так сильно втрамбували вони майдани, що ті аж у землю ввігнулися. Горіли несамовито в танцюристів очі, темніли розкриті роти, руки змахували в такт і зчіплювалися з руками партнера — в тісні, нерозливні обійми падали танцюристи. Трусилося волосся в жінок, губи в чоловіків, зблискували голомозини чи звіювалися чуприни — царював над цим усім блідолиций Княженко, а керувала усіма княгиня його — Біла Зоря…
В одному з кутків зали хлопці забивали лубка. Один жмурив, поклавши голову на коліна короля, а решта весело юрмилася за його спиною. Вискакували з юрби по черзі і з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою. Весь гурт іржав, наче табун коней, і той, що вдарив, стояв так само в гурті і так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя. Не міг пізнати напасника, були всі вони — коні, і всі однаково іржали. Готувалися вдарити копитами, ще мить — і заіскрить земля, й понесеться цей табун у невимірний степ. Через це палець жмурка тицяється в чиїсь груди надто поспішно: смішкують хлопці, блищать білі зуби, чухає потилицю жмурко і знову покірливо лягає на королівські коліна.
У двері вповзло опудало з коров'ячою маскою і на чотирьох ногах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67


А-П

П-Я