https://wodolei.ru/catalog/installation/dlya_unitaza/uzkie/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками…
Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.
— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…
— Як?
— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?
— Ну да, і машина в тебе, як автобус.
— Як кораблик.
— Ага. А як пальці поламала?
— Та він дзеркальце витирав…
— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?
— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?
Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.
За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.
— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…
Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.
Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).
Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?
— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!
— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.
— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.
— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.
Він здивовано глипає, але погоджується.
— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.
Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.
— Чекаєте кого? — цікавиться дай.
— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.
— Ніяк не приїде, га?
— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)
Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.
— Курва. — зовсім тихо кажу я.
— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.
— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)
— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це — вияв її присутності.
— А ви тут що — отак стоїте цілий день? — підлизуюся я, — на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні — поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).
— Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?
Він торопіє, але йому приємно.
— Та ні, — каже, я би з радістю, но не на службі.
— Розумію, — зітхаю я, — шкода.
— Але може… — раптом стрепенувся він, — десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. — йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.
— Хм, а можна! — радісно відповідаю я. — Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…
— Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?
— Давайте я сюди за вами, га?
— Ну… давайте! — дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:
— То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!
— Канєшно-канєшно, буду ждать!
Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…
— Може, таки заїхати за ним? — питаюся жалісливо в Артима.
— Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…
Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…


АВТОминет

Для любителей минета в кресле автомобиля.

Компактная помпа для небольших пенисов.

Питается от «прикуривателя».
— А якщо взагалі немає пєніса, то це так, ніби він — ну ду-уже маленький? — питаюся в дзеркала. — Бо я би собі таке купила. А можна і так купити, в якості цяці. Можна ж?
Про помпу — це така рекламка у квадратику. А взагалі, сайт, з якого я тирила матеріал для чергової безтолкової статті про сексуальне здоров'я (чи то пак, нездоров'я, бо ж писала про ненормальних ексгібіціоністів… а що — бувають і нормальні. Естети, бляха!) — дуже такий собі пристойний сайт. Я навіть багато чого нового собі прочухала.
— Като, будь пацаном, перешли, — просить мій дружбан Ґеник.
— Хуй тобі, — кажу я, — не дам, не перешлю. Ти про мої попередні глибинно-філософські роздуми сказав, що то — затаскана фігня нудотна, так?!
— Ну…
— Піздєц Ко…ну ! Зась тобі тепер про мій сєкс читати! Сиди в своєму офісі, сублімуй в кулачок, зануда!
Але все ж таки я Ґеника люблю і відсилаю йому той свій опус во славу невідомому Ексгібіціоністу. Хай хоч якось та й розважиться старенький — потрафило ж його на роботку в Управління Маркетингу. Він іще там із такою перепусткою заходить-виходить через турнікети, з електронною. І обід у Ґеня з півпершої до півдругої, так що ми з ним навіть не встигаємо як слід нажлуктатися пива. Клята система!
Довкола Ґеника нипають старі пердуни і пердунки, що на обід навіть не виходять про-смердітися, а поїдають тихцем свої зопрілі бутерброди з целофанових кульочків (я теж такі люблю. Але ніколи не маю своїх. Благо, мене всі жаліють, а потім я ще йду собі в жраківню яку-небудь і доганяюся кастрюлькою додаткової їжі. «Нє в коня кормі» — каже тато про мої 44 кілограми. Але я собі їм і не фиркаю).
Я люблю старих пердунів і пердунок. Вони добрі і чуйні. Не те, що напедікюрені стерви з нарощеним волоссям і знижкою на солярій. Такі з Ґеником також працюють, але бутербродів не дають, лахудри.
Так от, зараз, певно, якраз цієї миті, коли сонце повертає трошечки на захід, а зима примружує очі в очікуванні Стрітення, Ґеник отримує мого і-мейла з прикріпленням. Ось що він там прочитає:

ПОКАЖУ Я ТОБІ ОДНУ ГАРНУ КАРТИНКУ…

(ТА ТИ ЛІПШЕ ЗАПХАЙ МЕНІ РУКУ В ШИРІНКУ)
Вибачте, конєшно, за автоцитування пісні «Сашахуй!». Такі, холєра, в нас закони постмодернізму. А писати мені про ексгібіціонізм (від лат. Ех hibe о — виставляю), тож такий прийомчик нам якраз у тему. Щодо картинки (особливо там партнера в безобразному вигляді, а чи й своєї власної) — це в точку. А от до ширінки справа, зазвичай, не доходить, бо:
Ексгібіціонізм — DAS IST «достижение полового удовлетворения путем демонстрации полов ы х органов лицам противоположного или своего пола вне ситуации половой близости.
Отож відраду стає ясно: той дєд, що розкривав перед нами свій плащ Зорро, демонструючи своє «фу, шо це таке, ааа, біжим!!!» не являв собою жодної реальної небезпеки, крім суто анти-естетської. Але ми з подружкою тоді ходили в перший клас і таких тонкощів не відали, їдемо далі по мудрій енциклопедії сексуальної краси і здоров'я:
…Встречается. как правило, у мужчин. Однако ряд авторов отмечают. что й некоторьіе женщиньї, напри-мер, занимающиеся профессиональньїм стриптизом или склонньїе к обнажению различньїх частей тела (чаще груди, бедер) имеют определенньїе зксгибицио-нистские наклонности.
Хи— хи! Наклонності! Ще би що!!! І хто виставляв такі правила???? Що ж тоді робити бідолашним працівницям інтернет-служби ВЕБ-КАМ, що зранку до вечора невтомно роздягаються й одягаються під невсипущим оком мільйонів дрочерів?!
А стриптиз (професійний) — то й взагалі собі танець. Знайома стриптизерка каже, що кайфує:
а) від грошей, що отримує;
б) від того, що має нагоду повправлятися у рухах тілом і не ходити на шейпінг;
в) від плюшевих зайчиків, що їх дарує клієнт Костік;
г) від томатного соку (бо вона бліда, і мама каже пити їй томатний сік і їсти непросмаже-ну печінку).
А про задоволення від демонстрації сісьок-пісьок щось вона нічого не сказала. Робота є робота. Хто її любить?
Для большинства мужчин-зксгибиционистов важное значение имеет испуг женщиньї. позтому они стремятся шокировать ее, появившись внезапно из-за укрьітия, в окне или подьезде дома. Распахнув плащ или пальто, они демонстрируют зрегированньїй половой член, приходя в состояние сильного полового воз-буждения, иногда доходящего до психического оргазма. Часто показ сопровождается мастурбацией.
На Лісовій у Києві є цілий Ліс Дрочерів. Там ексгібіціоністи — реально за кожним деревом. Як гриби після дощу. Тільки ці — і зімой і летом. Ніде й собаку вигуляти. Іде собі такий ніби нормальний чувак, ти кажеш песику: «Ну, бачиш, не всі ж тут — драчіли!», як чувак, почувши кодове слово, зупиняється, дістає червоного спрацьованого бобика й щосили заходиться ним потрушувати. Песик червоніє і хоче додому.
Ми не лякалися, не кричали і не тікали. Думаю, нещасний так і не отримав свого жаданого оргазму.
Інша штука була в нашій музичній школі. Там дєвочки-пріпєвочки репетували свої набридливі гамми на ф-но, високо тримаючи голівки з бантиками. А віконце того класу якраз знаходилося на висоті «трохи нижче пояса дорослого мужчіни». Мужчіна цим і користався. Варто було тільки вчительці покинути клас, як він тихенько стукав у шибку і — ррраз! — виставляв патичка, тільки-но голівка з бантиками поверталась в його бік. Дєвочки пищали високим сопрано, але грати там не припиняли.
…Иногда случаи зксгибиционизма наблюдаются в общественном транспорте в позднее время. нередко обнажение совершается перед детьми.
Фу!! Згадала. Була ще одна ТЬОТЬКА, що мастурбувала перед мале-е-еньким таким хлопчиком. Подейкували, що під час оргазму тьотюля сідає малому на лице. І що його при цьому ледь не знуджує Думаю, чьос. Бо виникає питання: якого біса хлопчик знову і знову піддавався цим наглим знущанням? Видать, подобалось йому це діло. Виріс, думаю, він вправним вуайєристом.
А ще ексігібіціоністи дуже швидко бігають. Професія примушує. От той, що любив фортепіанну музику, скажімо, спринтером був не найкращим. Тож його зловили і побили. Ні па-вєз-лоооо…
Лиц, у котор ы х зксгибиционизм сочетается с элементами садизма. более всего привлекает реакция страха и стыда у женщин. а при наличии мазохистских тенденций возбуждающими оказываются собственные ощущения унижения, стыда или страха перед наказанием (к таким разновидностям относят нандаулезизм, эротографоманию).
Ну, знаєте… Ой, кажись, я, як то часто роблять студенти-медики, гортаючи словники хвороб, і в себе знайшла таку штукень. Дивіться:
Еротоґрафоманія — (греч. е r о s , е r оіо s — любовь, желание , страсть + gr а ph о — пишу, изображаю + мания), непрерьівное составление психически больньїм чело-веком любовньїх писем.
А я люблю «любовні пісьма». Ба навіть гірше — я перманентне люблю строчити еротичні СМСки і всілякі там описи шалених секс-контактів в ІСQ. Мучачіку , навіть якщо він і не мій коханець (бо писати-базікати-уявляти і РОБИТИ — зовсім різні речі, часто дужжжже добре, якщо до реалу не доходить — все залишається таким загадковим і офігенно-збуджуючим… м-да, кажись, зараз у мене ще парочка хвороб психічних намалюється) ПОДОБАЄТЬСЯ . Подобається мучачіку. Дуже така мила розвага. А що? І графоманською її не назвеш — я завжди намагаюся бути оригінальною. Кожен випадок — індивідуальний. Пам'ятайте дєвочки про це, коли грузите мучачіків. Пам'ятайте, мучачіки, про це, коли грузите дєвочок. Навіть якщо це далеко не так -брешіть, аж гай хай шумить. Вухам завжди приємно. Іншим статевим органам також.
Але повернемося до ексгібіцоністів. Ще одна весела звичка -
Кандаулезізм (от имени лидийского царя Кандаулеса, показывавшего близкому другу спящую обнаженную жену), сочетание эксгибиционизма и мазохизма, при котором мужчина испытывает половое наслаждение от демонстрации обнаженной жены либо сексуальной партнерши или даже их фотографий в обнаженном виде (часто без их ведома или с их вынужденного согласия) своим близким друзьям и знакомым.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22


А-П

П-Я