І всі переклади — з мови ори-
гіналу! Воістину диво-дивнеє!
Учні читають переклад поезії О. Пушкіна «Пам'ят-
ник».
Я пам'ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік не заросте людська тропа,
Що перед ним чоло і камінь непокліннии
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті
Душа переживе видимий мій кінець,
І славен буду я, допоки в білім світі
Лишиться хоч один співець.
4
Полине гомін мій скрізь по Русі великій,
І знатиме мене усяк її язик,
1 гордий внук слов'ян, і фінн, і нині дикий
Тунгуз, і степовий калмик.
І довго житиму я в пам'яті народу,
Що добрі почуття я лірою плекав,
Що в мій суворий вік я звеличав свободу
І за подоланих, благав.
О музо! наслухай господнього веління:
Не прагнучи вінця, оподаль від борні
Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,
І блазня присуди дурні.
Читець: Микола Зеров. Суниці. Сонет.
Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнастою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.
100
Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.
А там, по хвилі побіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;
1, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.
Диктор: Михайло Д р а й-Х мара.
Ведучий: Належав Михайло Драй-Хмара до лі-
тературного угрупування неокласиків. Ядро його ста-
новили Зеров, Рильський, Филипович та Освальд Бур-
гардт (псевдонім Юрій Клен), що згодом емігрував за
кордон. Це й було оте саме «гроно п'ятірне нездоланих
співців», якому присвятив Драй-Хмара сумнозвісний
сонет «Лебеді». Він викликав шалену лють у супротив-
ників. На неокласиків посипались безпідставні звину-
вачення у політичній ворожості до радянської влади.
Живим залишився тільки М. Рильський. Драй-Хмару,
Зерова і Филиповича було репресовано і фізично зни-
щено в сталінських казематах, а їхні твори на тривалий
час вилучено з літературного процесу.
Звучить поезія М. Драй-Хмари.
ЛЕБЕДІ. СОНЕТ
На тихім озері, де мліють верболози,
Давно приборкані, і влітку, й восени
То плюскоталися,.то плавали вони,
І шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,
І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
Плавці ламали враз ті крижані лани,
І не страшні для них були зими погрози.
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
Веде щас у світи сузір'я Ліри,
Де пінить океан кипучого життя.
Ведучий У щоденнику Михайла Драй-Хмари
збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли
рядки поетичного полину з безпідставних звинувачень у
101
шкідливості пропаганди класичних зразків Давньої Гре-
ції і Риму:
Дарма, що він у тожаку старому
Пив скромний чай, приходячи додому,
1 жив працівником з юнацьких літ,—
Он Муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катул„а
Відродять капіталістичний світ.
Ведучий: Останній вірш поета, що дивом пробив-
ся з-за тюремних ґрат на волю, доносить до нас поетів
біль і правду про трагедію митця.
/ знов обвугленими сірниками
На сірих мурах сірі дні значу,
І без кінця топчу тюремний камінь,
І туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
І доганяю молоді літа,
Лечу в далекі голубі простори.
Де розцвітала юність золота.
— Вернітеся,— благаю,— хоч у гості!
— Не вернемось!— гукнули з далини.
Я на калиновім заплакав мості
І знов побачив мури ті сумні,
І клаптик неба, розп'ятий на гратах,
4 І нездріманне око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
Я — в кам'янім, у кам'янім мішку.
(1937).
Диктор: Павло Филипович.
Ведучий: Видатний діяч з групи неокласиків, по-
ет, педагог, критик. Знавець української, західноєвро-
пейських та російської літератур, перекладач французь-
кої та латинської поезії. Заарештований 1935 року і
висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.
Читець: Із збірки «Земля і воля».
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн,—
Велика мрія, мудра і єдина,
Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.
102
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить.
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
Читець: Із збірки «Простір».
Вмовляє ніч вогні біляві —
І гомін міста затиха.
Нема пошан ні пишній славі,
Ні темним закликам гріха.
Ти подивись: он,там, за рогом,
Схилився, задрімав візник.
Майдан зоріє так убого,
І лине тінь, і вітер зник.
1 я під подувом розстання
Вертаюсь тихий і сумний.
Я весь задума і вагання,
І смага губ, і втома вій.
1 все зливається в уяві,
1 все згасає у півсні —
Будинки, кінь, вогні ласкаві,
Чуже життя, мої пісні.
Диктор: Євген Плужник.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко,
дружини поета, громадянки США (демонструється її
портрет): «Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути
поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось
надзвичайне... я хворий на сухоти, але я напишу щось
таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».
Читець:
Цвітуть думки, а на слова скупіше...
Я знаю сам — росту. Міняю лист.
...Нехай, кому не ліньки, пише,
Що то, мовляв, запеклий песиміст...
Я ж почуваю так: скажу, бо мушу! —
Хоч щось своє, не казане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу,—
Тільки таким!
А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу...
цвітуть думки і на слова скупіше...
Росту.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко: «На
одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його
ЮЗ
прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильсь-
кий, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет!
Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».
А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так:
«Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх
слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з бо-
лем говорив мені: «Кого вони засилають! Та вони мозок
України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як
цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня
кров...».
Читець:
Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі — якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!—
З-під однакових стріх.
Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися — поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив — так довго човгав:
Черевики скривив.
Сховалось сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— Усі.
Читець:
Ніч... а човен —як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий, ненадійний човне!
1 над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Читець;
Уже вечірні довшають розмови,
Чутніше хід повільних дзигарів...
Віщують тихий затишок зимовий
Сльота і шум осінніх вечорів.
І так приємно знову розгорнути,
Пірнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!
І довго-дов,'о в лікко не лягати...
А най гто.Іим Некпасов і Барб'е..
104
...А дощ шумить, і вітер волохатий
У шиби б'є...
Ч й т е ц ь:
Мрії від серця відтяв,—
Корінь виснажують віти.
...Мало прожити життя,—
Треба життя зрозуміти.
Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві...
...Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!
Диктор: Майк Йогансен.
Ведучий: Один з найбільших майстрів поетичної
мови, ювелір слова, яскравий представник модерного
романтизму 20-х років, поет, прозаїк, перекладач, теоре-
тик літератури і цікавий мовознавець, він був одночасно
і людиною спорту, мисливства, мандрів. 1937 року за-
арештований і засланий до концтаборів, де збожеволів
і був розстріляний.
Читець:
Іще раз, коли
Химерний запах полину,
Мов сиві воли,
Ліниво мандрують за хмар руїни,
Літорослі милі
Цілують похилий убогий шлях,
Старезний шлях
Голубих полів України.
Читець:
Чите
ЦЬ.
Люблю тебе — не знаю слів
Тієї пісні лісової.
Крізь верховини ясенів
Сніжини розтають весною.
Пташиний виклюнеться спів
Із лісовиного спокою...
Хай пронесеться листям спів
І спиниться понад тобою.
І хвилі в літеплі
Тихенько квилили,
Ик син, що снивсь колись
У синю лати ніч
Квилим фі.ч.н;а.ч очей.
105
«Зірки .шлись і лились
Із сІІІІіх-синіх ночей
І десь І/ морі злились
З душами малих дітей».
І во-йно лились і лились
Срібні проміння вій,
Як сон, що снивсь колись
В колисці старих морів
Душі наївн'й моїй.
Диктор: Дмитро Фальківський.
Ведучий: Дмитро Фальківський (справжнє пріз-
вище Левчук) став жертвою типового на свої часи су-
дилища. На початку зими 1934 року, овіяної крижани-
ми вітрами репресій, виїзна сесія військової колегії
Верховного суду СРСР звинуватила 28 представників
української культури «в організації підготовки терорис-
тичних актів проти діячів Радянської влади» і винес-
ла безапеляційний вирок: розстріл. Разом з Дмитром
Фальківським загинули брати Крушельницькі, Григорій
Косинка, Олекса Близько, Кость Буревій. Кривавий
спектакль відбувся в колишньому інституті шляхетних
панянок, переобладнаному під будинок республікансько-
го НКВС (потім — Жовтневий палац культури). Згодом
тут же відбудеться новий знущальний процес над Плуж-
ником, Підмогильним, Поліщуком, Ірчаном, Вражли-
вим, Майфетом, Ковінькою...
Ч ид е ц ь:
Зійшлись обок на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: — Сину!— з-під кашкета...
В другого: — Батьку. пг~)'~Г,д'>..
Зійшлись і стали на хвилини,
Схрестили погляди на ми/ь,—
Кашкет мовчить і жде на сина,
А син осикою тремтить.
На перекошені обличчя —
Не біль, не втома — дикий сказ:
— Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!..
Хоч би за раз!..
І довго б ждали два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив...
Читець:
Десь за стіною вітер стеле
Та все мені: — шу-шу!.,шу-шу!..
106
А я ніяк, ой леле,—
Своїх думок не придушу.
Майне одна — неначе крига,
А друга — ніби водограй,
І от — життя, мов книга:
Бери й читай.
Хай сторінки мої нерівні
Й незграбно зверстані рядки,
Бо в книгу дні мої мандрівні
Життя вписало од руки.
І от тепер перегортаю,
Перебираю кожну мить:
Іще й не жив, а добре знаю
Це слово: жить...
Лесь за стіною вітер стеле
Та все мені: шу-шу!.. шушу!..
І я колись, ой леле!—
Рядок останній допишу...
(Звучить грамзапис пісні «Чуєш, брате мій» («Жу-
равлі» Богдана Лепкого).
Заключне слово виголошує учителька україн-
ської мови та літератури:
— Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій
і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегуку-
ється із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри,
Соловки, Магадани... Як геніально передбачив Василь
Стус (читає напам'ять),
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
Ве передчутті недовідомих верств,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як, син, тобі доземна уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Усі вони*поріднились з рідним краєм у смерті. І щоб
відтворити цілісну картину розвитку літературного про-
цесу того часу, ми маємо прочитати й оцінити те, що
протягом століть і десятиліть приховувалось від наро-
ду за сімома замками внаслідок політичних перестої,^г
і ^ульгарно-соціологічних звинувачень. Нам треба ви-
вчити тернистий шлях розстріляних і засланих, ошель-
мованих і забутих мучеників національної культури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Атом серця. Українська поезія першої половини XX ст. Упо-
рядкування, передмова, примітки Юрія Коваліва.— К.: Веселка,
1992.
2. Воловець Л. І., Дунаєва О. М. Українська література: Під-
ручник для 11 кл.— Львів: Світ, 1994.
3. Донцов Дмитро. Дві літератури нашої доби.—Львів, 1991.
4. Драй-Хмара Михайло. Вибране.— К.: Радянський письмен-
ник, 1969.
5. Жулинський Микола. Із забуття — в безсмертя.— К.: Дніп-
ро, 1990.
6. ...З порога смерті... Письменники України — жертви сталін-
ських репресій. Випуск перший. Упорядник О. Г. Мусієнко.— К.:
Радянський письменник, 1991.
7. Иогансен Майк. Поезії.— К.: Радянський письменник, 1989.
8. Брюховецький В'ячеслав. Микола Зеров.— К.: Радянський
письменник, 1990.
9. Клен Юрій. Вибране.—К.: Дніпро, 1991.
10. Мороз-Стрілець Тамара. Голос Пам'яті. Спогади.— К.: Ра-
дянський письменник, 1989.
11. Письменники Радянської України. 20—ЗО роки. Нариси
творчості.— К.: Радянський письменник, 1989.
12. Плужник Євген. Поезії.— К.: Радянський письменник, 1988.
13. Скирда Людмила. Євген Плужник. Літературний портрет.—
К.: Дніпро, 1989.
14. Суцс Василь. Дорога болю.—К.: Радянський письменник,
1990.
15. Українське слово. Хрестоматія української літератури та лі-
тературної критики XX ст. У трьох книгах,—Кн. 1.—К.: Рось,
1994.
16. Фальківський Дмитро. Поезії.— К.: Радянський письмен-
ник, 1989.
Г, К. ДМИТРЕНКО.
«УКРАЇНО МОЯ, УКРАЇНО,
Я ДЛЯ ТЕБЕ НА СВІТІ
ЖИВУ»
Літературно-мистецький вечір
Вечір відкривається виконанням пісні Тараса Пет-
риненка «Україно!»
Дороги іншої не треба,
Поки зорить Чумацький шлях.
Я йду від Тебе і до Тебе
По золотих Твоїх стежках.
Мені не можна не любити,
Тобі не можна не цвісти.
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш Ти.
Україно, Україно!
Після далечі доріг
Вірне серце Твого сина
Я кладу Тобі до ніг.
Бо ми кохаєм до нестями
І ще не скоро наш кінець.
Ще, може, нашими серцями
Розпалим тисячі сердець.
Ще свічка наша не згоріла.
Ще наша молодість при нас.
А те, чи варте наше діло,
То скажуть люди, скаже час.
На сцену виходять ведучі та читці.
Ведучий:
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28