https://wodolei.ru/catalog/dushevie_ugly/dushevye-ograzhdeniya/steklyanye/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

й брезентовим ременем; на ремені збоку – наган у потертій кобурі, а в руках батіг. Від такої несподіванки я одразу ж розгубився і не знав, що йому сказати, бо ж зупинився перед ним немов закам'янілий. Добре, що він виручив, першим привітався до мене:
– Ну, здоров!
– Здрастуйте! – бадьоро відказав я.
Міліціонер оглянув мене з ніг до голови прискіпливо й питає:
– Що скажеш?
Оговтавшись, я Миттю придумав йому таку відповідь:
– Хотів купити в крамниці нове перо, а вона зачинена, то я вирішив дізнатися в дядечка Аполлінарія, чи скоро він відчинить, бо у мене геть нічим писати. – І далі питаю: – А ви, бува, не до нього приїхали? Теж, щоб крамницю відчинив? – А сам очей з нього не зводжу.
Міліціонер же, бестія, мабуть, розгадав мою хитрість, посміхнувся розпроєхидно, покрутив у руці батогом і каже:
– Іди ти, хлопче, краще в школу, щоб не запізнився на урок, а перо собі купиш іншим разом.
Від його відповіді у мене похололо в грудях, я догадався, чого він тут стоїть підводою. Видаю себе за наївного, байдуже махаю рукою:
– Не запізнюся, до дзвінка ще далеко, коли дядечко Аполлінарій зараз піде в крамницю, я встигну.
Міліціонер тут же сердито насупив брови, зістрибнув з воза й став переді мною з батогом у руці.
– Ось що, хлопче, іди ти швидше звідси, поки я добрий. Бо як розгніваюсь, то й батогом можу почастувати. Зрозумів?
Я відступив від нього метрів на три й кажу ображено:
– За що ж битися? Я вам нічого поганого не зробив.
Кирпатого міліціонера це, мабуть-таки, розгнівило, бо повне обличчя його одразу почервоніло, у вузьких очах під кущуватими бровами блиснули дві жаринки. Він ступив крок до мене й процідив крізь зуби:
– Ти, я бачу, впертий. Мало тебе, мабуть, батько лупцював. Ану геть звідси, щоб і духу твого тут не було! Розпатякався! – І замахнувся на мене батогом…
Я встиг відстрибнути від нього вбік, і хто знає, чим би все скінчилося для мене, коли б ми обидва не побачили, як з хати вийшов у супроводі двох міліціонерів дядечко Аполлінарій і попрямував стежиною через двір до відчиненої хвіртки, навпроти якої й стояла міліцейська підвода. Руки він тримав за спиною. Голову опустив униз, немов видивлявся щось на стежці. Обидва міліціонери несли в руках по добрій в'язці книжок і зошитів.
– Ну йди ж бо звідси, чорт би тебе забрав! – просичав мені міліціонер і, хвиснувши зі злості по землі батогом, повернувся до підводи.
«Тепер, – вирішив я, – він мене не зачепить».
І продовжував спостерігати за дядечком Аполлінарієм, гарячково думаючи: за що ж це його забрали? Мені хотілося кинутись до міліціонерів, що супроводжували його, просити їх, благати, щоб відпустили дядечка Аполлінарія, сказати їм, що він чесний, добрий. Але… побоявся. Побоявся того, що з батогом, і тих двох, які, мабуть, не кращі від нього. Візьмуть та й відшмагають: не втручайся не в своє діло. Або ще й заберуть разом з Аполлінарієм, адже помагав я йому… Що тоді бідна мати робитиме? Ні батька, ні мене…
Стримався, не сказав ні слова. Але так мені захотілося, щоб глянув у мій бік дядечко Аполлінарій, щоб побачив, що я співчуваю йому, переживаю за нього, не вірю, що він у чомусь винен.
І він, немов відчувши моє бажання, глянув, спасибі йому. Підвів голову, глянув і здивувався:
– О, а ти чого тут? – А в очах німе запитаннями не сталося чогось страшного?
Щоб заспокоїти його, аби він знав, що я тут опинився цілком випадково, я чемно кивнув йому головою й пояснив, як і міліціонерові з батогом:
– Хотів купити нове перо, а крамниця зачинена, я й прийшов спитати, коли відчините.
Не так йому пояснив, як для тих двох міліціонерів сказав.
Дядечко Аполлінарій, мабуть, одразу зрозумів мою вигадку і заспокійливо відповів:
– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.
Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»
Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.
Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.
Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.
Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.
Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.

Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА

Наш учитель Павло Іванович, худий, зморшкуватий, з великою чорною бородавкою на правій щоці, таки залишив мене того дня після уроків за запізнення. Він завжди дотримував свого слова, карав нас за кожне порушення дисципліни в школі, за невивчений урок, за невиконання домашніх письмових завдань. Не прощав нікому.
Залишивши, сказав мені:
– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?
– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?
За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.
– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.
Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.
При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.
Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?
Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?
А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.
Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.
Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.
Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.
Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.
Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»
Звідки воно, це відчуття?
Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.
Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.
Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»
Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.
Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?
Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.
– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.
– Ось перевірте, все виконав.
Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.
– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.
– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.
Але Павло Іванович не повірив.
– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31


А-П

П-Я