https://wodolei.ru/catalog/rakoviny/umyvalniki/
рка не здужала цього зробити, драбина була важкою. Тоді він вирішив злізти з хати по дверях, але тут нагодилися вони з дядьком Грицьком.
– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.
Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.
І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.
– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.
Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:
– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!
Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.
– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?
Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:
– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.
– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.
– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!
А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.
– Не треба самосуду, їх суд покарає по закону, – пояснив їй.
А далі…
Далі відбулося непередбачене…
На крик Параски про допомогу прибігли ближні сусідки-жінки Давиденків, кілька хлопчиків і дівчаток, і коли Грицько Стовбун з Параскою вивели надвір зв'язаних (ще й злиганих віжками, які польовод найшов у сінях) Вірку й Михайла, щоб одвести в сільраду, жінки кинулися до них:
– За що ви їх? Що вони зробили? Чого ти, Параско, кричала?
Параска й розказала їм у гніві.
Тут і почалося. З прокляттями та лайками накинулися жінки на Вірку й Михайла. Стали бити, дряпати, тягати за волосся.
Підігріта їхньою злістю, накинулася на своїх кривдників і Параска. Хлопці почали кидати на них груддя.
Почався самосуд, від якого Грицько Стовбун став захищати злочинців. Він хутко прив'язав їх до тину, десь ухопив лозину й не підпускав розлючених жінок близько, погрожуючи, а далі попросив двох хлопців побігти в сільраду й розповісти про це голові Задорожному, та хай негайно йде чи їде сюди.
А тим часом із ближніх хат хтось приніс жінкам рогачі, й вони діставали ними Михайла та Вірку, а хлопці продовжували кидати на них груддя, і Грицько Стовбун нічого не міг проти них удіяти, тільки просив не робити цього.
Та до його слів ніхто не хотів прислухатися, жінки з Параскою сипали прокльонами на Михайла й Вірку, норовили дістати всім, хто що тримав у руках. А дна хлопці підкралися до них із-за хати й вилили на голови відро води.
Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.
Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.
Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.
– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.
Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.
Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.
Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.
Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.
– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.
– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.
На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.
– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?
– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.
Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:
– Господи, сохрани й помилуй!
У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:
– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…
Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.
Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.
Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ
Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.
– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!
Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.
Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.
І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:
«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!
Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.
– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.
Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.
Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.
Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.
Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.
І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.
Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».
М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.
Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…
Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?
Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.
Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.
Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!
Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.
– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.
– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.
Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.
– До матері йду, на буряки.
Дядько Петро знову здивувався:
– А це ж чого? Яка потреба?
«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:
Вирішив признатись.
– Листа від батька одержав, от і несу їй…
Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.
– Ти вже прочитав?
– Прочитав.
– І що ж він пише?
– До себе кличе, щоб їхали.
Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.
– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…
Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.
Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.
Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:
– Ану постій! Чуєш?
Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.
– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?
Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.
Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.
І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.
– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.
Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:
– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!
Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.
– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?
Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:
– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.
– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.
– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!
А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.
– Не треба самосуду, їх суд покарає по закону, – пояснив їй.
А далі…
Далі відбулося непередбачене…
На крик Параски про допомогу прибігли ближні сусідки-жінки Давиденків, кілька хлопчиків і дівчаток, і коли Грицько Стовбун з Параскою вивели надвір зв'язаних (ще й злиганих віжками, які польовод найшов у сінях) Вірку й Михайла, щоб одвести в сільраду, жінки кинулися до них:
– За що ви їх? Що вони зробили? Чого ти, Параско, кричала?
Параска й розказала їм у гніві.
Тут і почалося. З прокляттями та лайками накинулися жінки на Вірку й Михайла. Стали бити, дряпати, тягати за волосся.
Підігріта їхньою злістю, накинулася на своїх кривдників і Параска. Хлопці почали кидати на них груддя.
Почався самосуд, від якого Грицько Стовбун став захищати злочинців. Він хутко прив'язав їх до тину, десь ухопив лозину й не підпускав розлючених жінок близько, погрожуючи, а далі попросив двох хлопців побігти в сільраду й розповісти про це голові Задорожному, та хай негайно йде чи їде сюди.
А тим часом із ближніх хат хтось приніс жінкам рогачі, й вони діставали ними Михайла та Вірку, а хлопці продовжували кидати на них груддя, і Грицько Стовбун нічого не міг проти них удіяти, тільки просив не робити цього.
Та до його слів ніхто не хотів прислухатися, жінки з Параскою сипали прокльонами на Михайла й Вірку, норовили дістати всім, хто що тримав у руках. А дна хлопці підкралися до них із-за хати й вилили на голови відро води.
Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.
Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.
Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.
– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.
Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.
Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.
Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.
Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.
– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.
– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.
На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.
– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?
– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.
Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:
– Господи, сохрани й помилуй!
У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:
– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…
Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.
Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.
Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ
Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.
– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!
Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.
Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.
І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:
«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!
Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.
– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.
Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.
Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.
Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.
Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.
І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.
Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».
М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.
Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…
Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?
Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.
Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.
Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!
Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.
– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.
– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.
Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.
– До матері йду, на буряки.
Дядько Петро знову здивувався:
– А це ж чого? Яка потреба?
«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:
Вирішив признатись.
– Листа від батька одержав, от і несу їй…
Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.
– Ти вже прочитав?
– Прочитав.
– І що ж він пише?
– До себе кличе, щоб їхали.
Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.
– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…
Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.
Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.
Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:
– Ану постій! Чуєш?
Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.
– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?
Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31