– Досить колупатись у роті! – закричав я. – Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. – Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. – Все небо у хмарах?
– Так, – кивнув він.
– Ані найменшого просвіту?
– Так.
– Закрий штори, – звелів я. – Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. – Ти ще досі тут? – запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення – відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.
– А можна взяти з собою мою колекцію марок? – запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.
Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.
– Сьогодні ми вечеряємо вдома, – мовив я.
– А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? – з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні – не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, – яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:
– Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. – Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. – Мене немає ні для кого, – додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати. Анна ніколи не виходить, вона не любить виходити. Ті сестри Ельснер були досить добрими сусідками. Вони трохи музикували, і це все, що я міг їм закинути. Якщо і є якась річ, що дратує мою нервову систему, так це музика. Те, що я стверджую, заперечую або ставлю під сумнів у теперішньому часі, я можу повторити й сьогодні. Але я вживатиму радше різні форми минулого часу. Адже найчастіше я не впевнений, можливо, тепер ситуація вже інакша, а я ще не знаю, просто не знаю, може, не знатиму ніколи. Я став думати про сестер Ельснер. Треба було збиратися в дорогу, а я думав про сестер Ельснер. Вони мали песика-абердинця на прізвисько Зулу. Вони й називали його Зулу. Інколи, бувши в доброму гуморі, я гукав: «Зулу! Зулусику!» – й він підбігав сказати мені добридень через ґрати. Просто мені годилося бути радісним. Я не люблю тварин. Дивна річ, я не люблю ані людей, ані тварин. А щодо Господа, він потроху ставав мені огидний. Сівши навпочіпки, я через ґрати лоскотав песику вуха й шепотів ласкаві слова. Він навіть не здогадувався, що огидний мені. Ставав на задні лапи і спирався грудьми на пруття. Тоді я бачив його невеличкий чорний пеніс, що видовжував вузьку кіску зволоженої шерсті. Пес відчував, що не має рівноваги, лапи йому тремтіли, маленькі передні лапи одна по одній шукали собі опори. Я теж хитався, сидячи на п'ятах, і правою вільною рукою тримався за огорожу. Мабуть, і я йому був огидний. Я насилу позбувся цих марних думок.
Відчувши, як народжується протест, я запитав себе, що зобов'язує мене погоджуватись на ту роботу. Але ж я вже погодився, дав слово. Надто пізно. Честь. Я швиденько позолотив своє безсилля.
А чи не можна відкласти наш вихід на завтра? Або вирушити самому? Марні борсання. Але ми вирушимо останньої миті, за кілька хвилин до півночі. Цю постанову годі скасувати, казав я собі. А втім, і місяць виправдовував її, бо сходив майже опівночі.
Я поводився так, як тоді, коли не міг заснути. Я повільно прогулювався лабіринтами свого мозку, відзначаючи кожну деталь, стежками, не менш знайомими, ніж стежки мого саду, а проте завжди новими, або безлюдними, якщо мені заманеться, або оживленими завдяки дивним зустрічам. Я чув далекі цимбали, я мав час, мав час. Але доказом, що я його не маю, було те, що я зупинявся, все зникало, і я знову намагався зосередитись на справі Молоя. О незбагненний мозок, то море, то маяк.
Ми, таємні аґенти, ніколи не маємо ніяких письмових інструкцій. Ґабер не був аґентом у тому розумінні, що і я. Ґабер був посланець. Отже, він мав право на блокнот. Щоб бути посланцем, годилося мати незвичайні риси, добрих посланців було ще менше, ніж добрих аґентів. Я, хоч і неперевершений аґент, був би лише нікчемним посланцем. Я часто шкодував про це. Ґабер був захищений зусібіч. Він використовував систему нотації, незбагненну для всіх інших людей, крім нього. Кожен посланець, перше ніж бути призначеним, мав подати свою систему нотації в директорат. Ґабер нічого не розумів у посланнях, які він розносив. Він міркував про них і робив приголомшливо хибні висновки. Атож, йому було не досить, що він нічого не розуміє, йому ще треба було вважати, ніби він усе розуміє. І це ще не все. Пам'ять у Ґабера була така дірява, що тих послань ніколи не було в його голові, вони перетворювались у записи в блокноті. Йому було досить згорнути блокнот, щоб за хвилину набути досконалої невинности й не знати, що там записано. І коли я кажу, що він міркував про свої послання й робив висновки, це відбувалося не так, як міркували б ми, ви і я, згорнувши книжку і, можливо, навіть заплющивши очі, а водночас із процесом читання. Коли він підводив голову і брався до коментарів, то негайно, бо, згаявши одну мить, забув би і текст, і тлумачення. Я часто запитував себе, чи, бува, не здійснюють над посланцями якесь хірургічне втручання, щоб вони стали такі забудькуваті. Навряд чи. Адже в усьому, що не стосувалося послань, вони мали досить добру пам'ять. Я чув, як Ґабер із великою вірогідністю розповідав про своє дитинство й родину. Мати унікальну спроможність читати власні записи, не знати, навіть не здогадуючись про те, про сенс своїх доручень і бути нездатним зберегти їх у пам'яті довше за кілька секунд, – риси, які дуже рідко поєднуються в одному індивіді. Й саме їх вимагали від наших посланців. За доказ, що їх поважали більше, ніж аґентів, і то за риси радше надійні, ніж блискучі, править те, що їм давали фіксовану платню вісім ліврів за тиждень, тоді як ми, аґенти, мали тільки шість з половиною, не враховуючи премій і транспортних витрат. Якщо я розповідаю про аґентів і посланців у множині, це ще ніяка не Гарантія. Адже я не бачив жодного іншого посланця, крім Ґабера, й жодного іншого аґента, крім себе. Але я припускав, що ми були не самотні, й Ґабер, напевне, мав таку саму думку. Гадаю, нам було б важко змиритися з тим, що ми унікальні кожен у своєму роді. Й нам обом мало видаватися природним, що, як, скажімо, мені, кожного аґента обслуговує окремий посланець, а Ґаберові – що кожен посланець обслуговує одного аґента. Саме тому я й міг казати Ґаберові, мовляв, нехай це завдання доручать комусь іншому, я не хочу його, а Ґабер міг відповісти, мовляв, його не хочуть доручити нікому іншому, крім вас. Ці останні слова, коли припустити, що Ґабер не вигадав їх навмисне, щоб одурити мене, шеф, мабуть, вимовив з єдиною метою підтримати нашу ілюзію, якщо це справді була ілюзія. Це все було досить туманним.
Якщо ми вважали себе за членів якоїсь широкої мережі, то, мабуть, завдяки якомусь дуже гуманному почуттю, спрямованому на зменшення кількости нещасть завдяки ширшому розподілу їх. Принаймні для мене, чоловіка, що вмів дослухатися до фальцету розуму, було очевидним, що ми, напевне, самотні у своєму ремеслі. Атож, у миті просвітління я вважав, що ситуація і справді може бути такою. Щоб нічого не приховувати, признаюся: ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера. Якби я мерщій не занурювався знову в пітьму, я дійшов би, можливо, до того, що прибрав би й шефа, і вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування. Адже я знав, що я нещасний, мавши шість з половиною ліврів на тиждень плюс премії та гроші на додаткові витрати. Прибравши Ґабера і шефа (він звався Юді), чи зміг би я утриматись від насолоди… – та ви зрозуміли мене. Але я не був створений для яскравого світла, що знищує, мені дано лише маленьку лампочку й велику терплячість, щоб нести її в порожній пітьмі. Я був твердим тілом серед інших твердих тіл.
Я спустився на кухню. Я не сподівався побачити там Марту, але побачив. Вона сиділа у своєму кріслі-качалці коло каміна й понуро заколисувала себе. Те крісло-качалка, якщо вірити їй, було її єдиним майном, за яке вона трималася і з яким не розлучилася б за ціле царство. Звернімо увагу на деталь: вона поставила його не у своїй кімнаті, а на кухні, коло каміна. Пізно лягаючи, рано встаючи, саме в кухні вона мала найбільшу користь від нього. Багато є господарів, і я теж належав до них, які неприхильно ставляться до відпочинкових меблів на робочому місці. Служниці хочеться відпочити? Нехай іде до своєї кімнати. Нехай усе на кухні буде з твердого білого дерева. Мушу признатися, Марта вимагала, перше ніж піти до мене на роботу, щоб я їй дозволив поставити крісло-качалку на кухні. Я обурено відмовився. Потім, побачивши, що вона непохитна, поступився. Я мав занадто м'яке серце.
Щосуботи мені довозили запас пива на цілий тиждень, тобто півдюжини літрових пляшок. Я не торкався його аж до наступного дня, бо ж годиться, щоб пиво заспокоїлося після найменшого пересування. З тих шести пляшок Ґабер і я, ми вдвох, спорожнили одну. Отож лишилося п'ять, плюс недопита пляшка з минулого тижня. Я пішов до комори. Там стояло п'ять пляшок, закритих і запечатаних, і одна пляшка відкрита й на три чверті порожня. Марта поводила за мною очима. Я ходив, не кажучи їй ані слова, і знову піднявся нагору. Я просто тинявся по будинку. Зайшов до синової кімнати. Сидячи за робочим столиком, син милувався марками, в обох альбомах, великому й малому, що лежали розгорнуті перед ним. Коли я зайшов, він прожогом згорнув їх. Я одразу здогадався, що він там хитрував собі. Але спершу запитав:
– Ти зібрав свої речі?
Він підвівся, взяв рюкзак і подав мені. Я зазирнув усередину. Запустив туди руку й намацав, що там лежить, дивлячись кудись удалину. Там було все. Я віддав рюкзак, запитавши:
– А що ти робив?
– Марки розглядав, – відповів син.
– Ти називаєш це розглядати марки? – здивувався я.
– Звичайно, – відказав він мені з такою нахабністю, яку й уявити годі.
– Мовчи, брехуне! – скрикнув я. А знаєте, що він робив? Просто перекладав зі своєї власне колекції до альбому з марками-дублікатами рідкісні й вартісні марки, ті, які щодня розглядав з утіхою і з якими не міг наважитись розлучитися навіть на кілька днів. – Покажи мені свою нову марку з Тімору, оту жовту за п'ять реалів. – Син завагався. – Показуй! – закричав я. Я сам подарував йому ту марку, вона обійшлася мені у флорин. Купив у когось при нагоді.
– Я поклав її сюди, – знічено пробурмотів син, піднімаючи альбом з марками-дублікатами. Це все, що я хотів знати, власне почути, щоб він сказав сам, бо я вже знав.
– Гаразд, – мовив я, йдучи до дверей. – Ти лишиш обидва альбоми вдома, і великий, і малий. – Жодного слова докору, просте пророче майбутнє на кшталт тих форм, якими послугувався Юді. «Ваш син піде з вами». Я вийшов. Поки я тихенькою, майже манірною ходою йшов коридором до своєї кімнати, вітаючи себе, як і завжди, з м'якістю килима на підлозі, мене раптом приголомшила думка, яка спонукала мене повернутися до синової кімнати. Син сидів на тому самому місці, але в трохи іншій позі, поклавши руки на стіл і підперши голову руками. Ця картина вразила мене в саме серце, але я не відступив від свого обов'язку. Син не ворушився.
– Для більшої безпеки, – мовив я, – ми покладемо обидва альбоми до сейфу, аж поки повернемось. – Син і далі не ворушився. – Ти чуєш мене? – запитав я.
Син підскочив, перекинувши стілець, і з люттю заговорив до мене:
– Роби з ними що хочеш! Я не хочу їх бачити!
«Треба, щоб його лють угамувалася, – думав я. – треба діяти, як прохолоне». Я взяв альбоми й вийшов, не мовивши ані слова. Син не поважав мене, але вимагати саме тепер, щоб він признався в цьому, не годилося. Зупинившись у коридорі, я чув звуки падінь та ударів. Хтось інший, не мавши такого самовладання, як я, безперечно втрутився б. Мені навіть подобалося, що син дає вільний вихід своїм почуттям. Це очищає. Боятися, на мою думку, треба німих страждань.
З альбомами під пахвою я зайшов до своєї кімнати. Я вберіг сина від великої спокуси – покласти до кишені кілька марок, які він любив найдужче, щоб милуватися ними під час нашої подорожі. Ні, гідним осуду був аж ніяк не факт, що він матиме при собі кілька марок. Але то був би акт непослуху. Щоб розглядати марки, він був би змушений ховатися від батька. А якби загубив їх, а таке сталося б неодмінно, він би вдався до брехні, пояснюючи "їхнє зникнення. Ні, якщо він справді не може розлучитися зі своїми улюбленими марками, можливо, було б краще, якби він узяв увесь альбом. Адже альбом загубити важче, ніж марку. Але я був кращий суддя, ніж він, у тому, що йому можна, а чого не можна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32