– Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-Пацевою Галявкою, якби Пухова Галявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер – до діла.
Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.
...................................
Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: "Цікаво, яка зараз надворі погода?", коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.
– Привіт, Іа,– сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.– Як ся маєш?
– Сніг,– понуро мовив Іа.
– Еге, сніг.
– І мороз.
– Невже?
– Авжеж,– сказав Іа. – Хоча,– додав він трохи жвавіше,– хоча останнім часом землетрусів у нас не було.
– А що скоїлося, Іа?
– Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?
– Якої хати?
– Звичайної хати.
– А хто в ній живе?
– Я живу. Точніше, я думав , що живу. Але, виходить, я там не живу . Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.
– Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...
– Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,– голосно прошепотів Іа,– але це між нами і про це нікому нічичирк – там холодно .
– Ой Іа!
– І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.
– Ой Іа! – сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.
– Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.
– Справді, збудував? Та це ж просто диво!
– Справжнім дивом,– сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,– справжнім дивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...
Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.
– Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,– гукнув він Іа.
– Часом буває,– сказав Іа-Іа,– коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...
– Ходімо,– сказав Крістофер Робін.
І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не було хати Іа.
– От бач! – сказав Іа.– Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.
Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.
– Ти чуєш? – спитав він Іа.
– А що там таке? Хтось сміється?
– Слухай!
Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.
– Це Пух! – радісно сказав Крістофер Робін.
– Можливо,– сказав Іа-Іа.
– І Паць! – схвильовано сказав Крістофер Робін.
– Можливо,– сказав Іа-Іа.– Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.
Слова пісні раптом перемінилися.
– От вже й готовий новий дім! – співав басок.
– Тірлім-бом-бом, тірлім-пш-пім! – підтягував йому тоненький голосок.
– Не хатка, а прегарний дім!
– Тірлім-бом-бом, тірлім-пім-пім!
– Я сам охоче жив би в нім!
– Тірлім-бом-бом, пім-пім!
– Пуше! – закричав Крістофер Робін.
Співаки біля хвіртки, що вела в сосновий гайок, замовкли.
– Це Крістофер Робін,– зрадів Вінні-Пух.
– Він гукає звідти, де ми брали палиці,– сказав Паць.
– Біжімо,– сказав Пух.
Вони злізли з хвіртки й помчали на той бік гайка, а Вінні-Пух цілу дорогу радісно гукав до Крістофера Робіна.
– Ого, Іа теж тут,– сказав Пух після міцних обіймів із Крістофером Робіном.
Він штурхнув ліктем Паця, а Паць штурхнув ліктем його, і обидва разом подумали, який чудовий і несподіваний дарунок вони підготували для ослика.
– Доброго здоров'ячка, Іа!
– Тобі так само, ведмедику Пуше, – понуро мовив Іа,– і вдвоє кращого – щочетверга.
Не встиг Вінні-Пух запитати: "Чому щочетверга?", як Крістофер Робін почав розповідати сумну історію про зниклу хатку Іа.
Пух та Паць уважно слухали, проте їхні очі дедалі круглішали та круглішали.
– А де, ти кажеш, вона стояла? – спитав Пух.
– Якраз отут,– сказав Іа-Іа.
– Її було збудовано з палиць?
– Так.
– Ох! – сказав Паць.
– Що? – сказав Іа.
– Я просто сказав "Ох",– скоромовкою відповів Паць і, щоб не виказати себе, кілька разів безтурботно тірлімбомбомкнув.
– А ти певен, що то була хатка ? – спитав Пух.– Я хочу сказати, чи певен ти, що хатка стояла саме тут ?
–Авжеж, певен,– сказав Іа й пробурмотів сам до себе.– У декого з них ані крапельки глузду.
– А що скоїлося, Пуше? – спитав Крістофер Робін.
– Та бачиш, – сказав Пух, – скоїлося не скоїлося...– сказав Пух.– А справа в тім...– сказав Пух... – Ну, як би вам пояснити?..– сказав Пух.
І тут, мабуть, щось йому підказало, що він не дуже зрозуміло пояснює справу, тому він знову штурхнув ліктем Паця.
– Ну, як би вам пояснити,– квапливо сказав Паць.– Адже там тепліше,– додав він після глибоких роздумів.
– Де тепліше?
– По той бік гайка, де стоїть хатка Іа.
– Моя хатка? – спитав Іа-Іа. – Моя хата стояла тут.
– Ні,– впевнено сказав Паць,– вона по той бік гайка.
– Бо там тепліше,– додав Пух.
– Але я мушу знати...
– Ходімо й подивимось, – просто сказав Паць, запрошуючи всіх іти за ним.
– Не могло ж у тебе бути дві хати,– сказав Пух. – Та ще й так близько одна від одної.
Вони вийшли на галявину, і там стояла хатка Іа – гарна, мов лялечка.
– Ось твоя хатка,– сказав Паць.
– Усередині не гірша, ніж зовні,– гордо сказав Пух.
Іа зайшов до хатки, і... вийшов назад.
– Диво дивне,– сказав він.– Це моя хатка, і я сам збудував її там, де я казав. Мабуть, її сюди здуло вітром. Мабуть, вітер підняв її просто над гаєм і опустив тут. От вона й стоїть тепер тут, ціла-цілісінька. І місце тут навіть краще, ніж там.
– Значно краще, ніж там,– в один голос сказали Пух і Паць.
– Ось вам наочний приклад того, що можна зробити, коли не лінуватися,– сказав Іа-Іа. – Тобі ясно, Пуше? Тобі ясно, Пацику? По-перше, Кмітливість, а по-друге – Сумлінна Праця. Наслідок – перед вами. Ось як треба будувати хатку! – гордо закінчив Іа.
Всі попрощалися із щасливим господарем нової хатки, і Крістофер Робін зі своїми друзями – Пухом та Пацем пішли обідати. Дорогою друзі розповіли йому про Жахливу Помилку, якої вони допустилися. І коли Крістофер Робін досхочу насміявся, усі троє бадьоро заспівали Пухову Похідну Пісеньку для Снігової Погоди і співали її до самого дому, причому Паць, який досі ще був трохи не в голосі, лише тірлімбомбомкав.
– Ага, то тільки здається, що тірлімбомбомкати легко,– сказав Паць сам до себе,– але це зуміє не кожен. Ні, ні!..
ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА,
У якій до лісу приходить Тигра і снідає
Вінні-Пух зненацька прокинувся серед ночі й насторожився. Потому він скотився з ліжка, засвітив свічку і почалапав через усю кімнату до свого буфета – перевірити, чи ніхто не добирається до меду. Але там нікого не було, і він, заспокоєний, повернувся назад, дмухнувши, загасив свічку й ліг спати. Але нараз він знову почув той самий звук, який його розбуркав і насторожив.
– То ти, Пацю? – спитав він.
Але то був не Паць.
– Заходь, Крістофере Робіне! – сказав Пух.
Але Крістофер Робін не зайшов.
– Завтра розкажеш, Іа,– сказав Пух сонним голосом.
Але шум не вщухав.
– ВАРРИВАРРИВАРРИВАРРИВАРРИ, казав Невідомо Хто, і Пух раптом відчув, що йому, між іншим, перехотілося спати.
"Що ж то таке? – подумав він,-У нашому Лісі буває дуже багато різних звуків, але цей якийсь дивний. Це й не гарчання, і не скавчання, і не нявчання... Це навіть не той звук, який робиш перед тим, як прочитати уголос вірша. Це якийсь незнайомий шум, і шумить якийсь невідомий звір. А головне, він шумить під моїми дверима. Мабуть, доведеться встати та попросити, щоб він перестав.
Вінні-Пух вибрався з ліжка й відчинив двері:
– Привіт! – сказав Пух, звертаючись Невідомо до Кого.
– Привіт! – сказав Невідомо Хто.
– Ти ба! – сказав Пух.– Привіт!
– Привіт!
– А-а, то це ти! – сказав Пух.– Привіт!
– Привіт! – сказав Чужий Звір, дивуючись, доки триватиме цей обмін привітами.
Пух намірився був сказати "Привіт!" учетверте, але подумав, що не варто, і натомість він запитав:
– А хто там?
– Я,– відповів голос.
– Ти ба! – сказав Пух.– Тоді заходь.
Невідомо Хто увійшов, і при світлі свічки Він та Пух вирячилися одне на одного.
– Я – Пух,– сказав Пух.
– А я – Тигра,– сказав Тигра.
– Ти ба! – сказав Пух, бо він ще ніколи не зустрічав таких звірів.– А Крістофер Робін знає про тебе?
– Звісно, що знає! – сказав Тигра.
– Ну,– сказав Пух,– зараз уже перевалило за північ, і це найкращий час, щоб лягти спати. А вранці на сніданок у нас буде мед. Тигри люблять мед?
– Тигри все люблять! – весело сказав Тигра.
– Тоді, якщо вони люблять спати на підлозі, я піду знову ляжу в ліжко,– сказав Пух,– а зранку ми візьмемося за справи. На добраніч! – і він ліг у ліжко й хутенько заснув.
А вранці, прокинувшись, перше, що він побачив, був Тигра, який сидів на підлозі й видивлявся сам на себе у дзеркало.
– Доброго ранку! – сказав Пух.
– Доброго ранку! – сказав Тигра.– Диви, тут є ще хтось такий – точнісінько такий, як я. А я думав, я тут один такий.
Пух вибрався з ліжка й почав пояснювати Тигрі, що таке дзеркало, але тільки він дійшов до найцікавішого, Тигра сказав:
– Хвилинку, пробач, але отам хтось лізе на твій стіл.– Потому, голосно прогарчавши "варриварриварриварриварри", він плигнув до столу, схопив скатертину за край, стягнув її на підлогу, тричі загорнувся в неї, перекотився в протилежний куток кімнати і після запеклої боротьби вистромив голову назовні й весело сказав:
– Ну, хто переміг? Я?
– Це моя скатертина,– сказав Пух і почав розгортати Тигру.
– А я думав, хто ж це такий? – сказав Тигра.
– Її стелять на стіл, а тоді на неї все ставлять.
Пух простелив скатертину на стіл, поставив на неї великий горщик меду, і вони сіли снідати. І щойно вони сіли, Тигра набрав повен рот меду... й подивився на стелю, схиливши голову набік... А далі він заплямкав – і то було здивоване плямкання, задумливе плямкання, – плямкання, яке означало: "Цікаво, що ж це мені дали?.." А після цього він сказав дуже рішучим голосом:
– Тигри не люблять меду!
– Ой-ой-ой! – сказав Пух, намагаючись показати, що це його страшенно засмутило.– А я гадав, вони люблять усе.
– Усе, крім меду,– сказав Тигра.
Правду кажучи. Пух не тільки не засмутився, а навіть зрадів і чимшвидше сказав, що, тільки-но він покінчить зі своїм сніданком, він поведе Тигру в гості до Паця, і там Тигра зможе пригоститися Пацевими жолудями.
– Дякую, Пуше,– сказав Тигра,– бо саме жолуді Тигри й люблять понад усе на світі!
І ось після сніданку вони подалися в гості до Паця, і дорогою Пух пояснив, що Паць – Дуже Маленьке Створіння, яке не любить, коли на нього наскакують, так що він, Пух, просить Тигру не дуже розскакуватися для першого знайомства. А Тигра, який цілу дорогу то ховався за дерева, то зненацька вискакував із засідки, намагаючись упіймати Пухову тінь, відповідав, що Тигри наскакують тільки до сніданку, але варто їм з'їсти жменьку жолудів, і вони враз стають Тихі й Страшенно Ввічливі. Отак розмовляючи, вони непомітно підійшли до Пацевої хатки й постукали у двері.
– Привіт, Пуше,– сказав Паць.
– Привіт, Пацику. Оце ось – Тигра.
– Ой! Сп-сп-спрравді? – сказав Паць, задкуючи до протилежного кінця столу. – А я думав, що Тигри не такі великі.
– Хе! – сказав Тигра.– Ти ще не бачив великих.
– Вони люблять жолуді, – сказав Пух.– Заради них ми й прийшли, бо бідолашний Тигра досі ще зовсім нічого не снідав.
Паць підсунув полумисок із жолудями до Тигри й сказав:
– Пригощайтесь, будь ласка.
А сам щільніше присунувся до Пуха й, відчувши себе так значно хоробрішим, сказав майже безтурботним голосом:
– То ти, значиться, Тигра? Гай-гай!..
Але Тигра нічого не відповів, бо рот у нього був ущерть напханий жолудями.
Він довго й голосно жував, а тоді сказав:
– Мимли не мюмлять момумів.
А коли Пух із Пацем спитали: "Що, що?" – він сказав: "Мимачте меме",– й прожогом вискочив із хатки.
Майже тієї ж миті він повернувся назад і впевненим голосом пояснив:
– Тигри не люблять жолудів!
– Але ж ти казав, вони люблять усе, крім меду,– сказав Пух.
– Усе, крім меду та жолудів, – заявив Тигра.
Почувши це, Пух сказав:
– А-а, ясно!
А Паць, який досить-таки зрадів, що Тигри не люблять жолудів, спитав:
– То, може, вони люблять будяки?
– Будяки? – сказав Тигра. – О, будяки Тигри справді люблять понад усе на світі!
– Тоді ходімо в гості до Іа,– запропонував Паць.
І всі троє негайно рушили далі шукати сніданку Тигрі. Вони йшли, йшли і йшли і нарешті прийшли в той закуток Лісу, де пасся Іа.
– Привіт, Іа! – сказав Пух.– Оце ось – Тигра.
Іа обійшов навколо Тигри з одного боку, потім повернувся й обдивився його з другого боку.
– Як, ви сказали, оце ось зветься? – спитав він.
– Тигра.
– Угу,– сказав Іа.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21