А хіба я казав, що люди — це теж артефакти? Хоч, у якомусь сенсі ти, звичайно, маєш рацію. Саме так входять в історію різні покидьки на зразок Джона Бута та Марка Чапмена. Що ж… Я навіть вдячний тобі. Я часом думав над тим, що для декого "зваба збільшенням значимості" є нестерпною… З причини гострого усвідомлення власної незначущості. Ти підтвердив мою гіпотезу. Значить, бажання, як ти говориш, отримати повну владу… Прагнення компенсації… А от окошитися це може на першому, хто потрапить під гарячу руку. Навіть якщо це випадковий зустрічний в барі…
Невже він знає навіть про це? В той вечір, коли Соломон Крокус дізнався про зраду своєї жінки, він і справді побив якогось покидька, який перетнув йому дорогу… Він навіть не пам’ятав його лице, зате дуже добре пам’ятав безумство, яке охопило його тоді — ледве що не якась берсерківська нестяма… Здається, той чоловік отримав тяжкі травми, але панові Крокусу пощастило — ніхто не встиг його розгледіти, тож йому не висунули звинувачення. І він до сьогодні сподівався, що ніхто не знає про той прикрий випадок. Виходить, даремно сподівався? Пан Крокус нажахано глянув на Стефа Боро. Якщо він знає про це, то, може, він знає і про… про все решта?

***
Наступного вечора Лада знов відвідала Ялку. Дівчинка почала вже потроху приходити до тями, хоч і далі виглядала ледь-ледь живою. Порадившись з тіткою, Лада приготувала заспокійливий відвар з трав і принесла його хворій. Батьки Ялки зустріли її як уособлення останньої надії, і Лада не наважилась сказати їм про причину хвороби дівчинки. Нехай потім…
Сидячи коло ліжка хворої, Лада перегортала в пам’яті вчорашню прогулянку з паном Смерчем. Хто ж він такий? І чому вона не може не думати про нього?
— Ладо… — раптом тихо промовила дівчинка, — А правда, що ви можете говорити з небіжчиками?
Вона, здригнувшись, глянула на Ялку — дівчинка дивилася тьмяно і не по-дитячому серйозно. Лада зітхнула, мимохіть глянувши у вікно. На цей раз за легкою мереживною завіскою не було моторошних краєвидів — лише мерехтлива доріжка струмка серед похилених яблунь. З-за рогу будинку визирав ґанок сільського шинку, звідки чути було голоси і сміх місцевих гультіпак.
— Кажуть, — відповіла Лада.
— А може, ви могли б поговорити з моєю бабунею? — попросила Ялка, — Я так сумую за нею… Будь-ласка…
Ялка підвелася з подушки, зазираючи Ладі в очі.
— Вона лише зимою померла. Чому так мусить бути? Он бабця Левка Бондара ще жива, хоч і старша за мою бабуню. Хіба це чесно? — Ялка схлипнула, — А я хотіла подарувати їй рукавички… І не встигла.
— Ялка, я… Це вони зі мною говорять, коли хочуть, а не я — з ними.
— Я вас дуже прошу… — схлипнула дівчинка, — Будь-ласка. Мама каже, що бабуня все чує, що до неї говорять. Я пробувала. Тільки вона не відповідає. Вона мабуть, не хоче говорити зі мною, бо я не слухала її…
Під сумним довірливим поглядом дівчинки Лада відчула себе трохи ніяково. Що вона може відповісти? Що тіні та спогади харчуються страхами і сподіваннями живих…? Чи може, сказати, що їм взагалі байдуже? Хіба вона знає достатньо, щоб відповісти?
— Не думаю, Ялка. Твоя бабуня тебе дуже любить, тільки… Мертві не надто люблять розмовляти з живими.
— Не люблять — чому?
— Мені здається, там де вони зараз, немає потреби в словах, — задумливо мовила Лада.
Ялка глипнула на Ладу, вочевидь не зрозумівши її.
— Я заспіваю тобі пісню. Її співала моя мати, коли сумувала; в ній йдеться якраз про це. Я любила її, сподіваюсь, тобі теж сподобається…
Не говори, не треба слів,
Слова — лунка омана.
Промов мені пташиний спів,
І сон легкий туману.
Не знає слів бузковий цвіт,
Ніч словом не зігріти.
Промов мені блакитний світ
І небо з оксамиту.
Промов долонь своїх тепло,
Нечутне ніжно втримай,
Як тиша ляже на чоло,
Промов мене очима…
Лада глянула на Ялку — та спала, заколисана її тихим співом. Що ж, так навіть і краще, швидше видужає. Зітхнувши, Лада підвелася і вийшла з оселі старости. Дорогою вона очікувала побачити Паву — вона вишивала у вітальні, коли Лада прийшла, однак зараз її робота лежала на підвіконні, а самої Пави не було видно. Лада зітхнула з полегшенням. Останнє, що вона воліла бачити, були павині зацьковані очі… Хоч вона і не відчувала за собою особливої провини, її неприємно вражала зміна, яка відбулася з ясенівською красунею. Лада просто не знала, як їй поводитись.
Слід було зазирнути до крамниці і придбати, на прохання тітки, хліба і цукру. Лада швидко перетнула Шлях і забігла до крамниці. Мар’яна Постав, та сама молода жінка, що колись не забажала продати Ладі цигарок, нині ввічливо вислухала її і подала все, що Лада попросила. Лада криво всміхнулась, відзначивши зміни, викликані її новим статусом. Хтозна, кому вона мусить завдячувати цим… Навряд чи самій собі.
Вийшовши з крамниці, Лада було зібралася йти до хати, однак в цю мить вона почула голос Пави і рефлекторно відступила у затінок. За хвилину вона вже пошкодувала про цей вчинок, бо тепер почувся голос Богара, який відповідав Паві. Лада не бажала слухати їхньої розмови, однак, вона не могла піти, не викривши того, що підслуховувала — нехай і мимохіть.
— …мені шкода, Пава, — розібрала вона слова Богара.
— Тобі шкода! — промовила Пава, підвищуючи голос, — А тобі не шкода мене, Богар? Не шкода нас ?
— Пава, я прошу тебе…
— Не проси! Ти не маєш жодного права! — гірко і злісно проказала вона, — Ти сам знищив щастя, яке ми могли би мати… На що ти нас проміняв? На любов відьми?! Якими лихими чарами вона тебе приворожила, Богар?!
— Припини! — вигукнув Богар, — Досить! Я хотів тобі допомогти, але це вже занадто!
Лада зі свого затінку бачила, як він різко розвернувся, маючи намір іти геть. Пава вчепилася за його рукав.
— Богар, я благаю тебе! — гаряче зашепотіла вона, — Вибач, я не хотіла тебе образити! Я люблю тебе, Богар, прости мені!
Він зупинився і розвернувся до Пави. Довго дивився на неї мовчки, слухаючи її гарячкові зізнання. Лада прикусила губу. Що він зробить? Що скаже?
— Пава, — нарешті промовив він, — Колись я любив тебе, але те, що ти вчинила, знищило мою любов. Ми ніколи не будемо разом. Прошу, не говори більше про це.
Він акуратно відібрав в неї краєчок рукава і рушив геть.
— Богар! — розпачливо гукнула Пава навздогін, — Якщо ти підеш, я не зможу жити далі! Богар!
Він не обернувся. Лада бачила, як Пава безсило опустилася на ослінчик коло крамниці і, затуливши обличчя руками, гірко заридала. Дивлячись на її похилені плечі, які дрібно здригалися в розпачливій агонії, Лада сама ледве стримувала крик. Їй було страшно.

***
Мені не раз спадало на думку, що слід скласти якісь особливі закони для артистів. Щось на зразок заборони зловживання службовим становищем. Якщо всі владоможці мусять нести відповідальність за свої вчинки, то не слід обходити увагою артистів і ту владу, яку мають вони…
Якось після концерту я складала докупи квіти, якими вдячні глядачі засипали гримерку Аманти, і серед цієї скороминучої розкоші я натрапила на згорнутий вчетверо листок паперу. Там були вірші, присвячені Аманті, до того ж, абсолютно жахливі. Втім, попри недолугість стилю, почуття автора вражали своєю глибиною. Навіть, точніше, глибиною страждання… "якби моє серце бронею покрилось, навіки забувши до Вас почуття, тоді набагато би легше зробилось порожнє й ненависне часом життя …" Щось у тому дусі.
Я показала Аманті цей поетичний витвір, вона прочитала, а потім розреготалася. "Це ж Манюня , — повідомила вона, сміючись, — Якось у мене був поганий настрій, і я провела з ним вечір. Який кумедний хлопчисько!" Ну так от, наступного вечора Манюня, розчарований у житті і своєму кумирі, стрибнув з моста Леру, що пролягає якраз над нашим кварталом.
Відповідальність? Чи можна говорити про відповідальність творця ілюзій перед їх споживачем? Таких випадків, як з тим хлопцем, багато, хоч, на щастя, не всі вони закінчуються так трагічно. Хтось, надивившись фільмів чи вистав, навіки поселяє в своєму серці казкові ідеали, не лишаючи місця для справжніх людей. Хтось, заворожений принадними образами, наприклад, талановитих та безкарних злодіїв, намагається імітувати їхні пригоди, завершуючи свій шлях у в’язниці. Хтось сам поселяється у вигаданому прекрасному світі, кожен раз болюче розчаровуючись, коли життя демонструє йому своє істинне обличчя…
Не знаю. Напевне, неможливо вимагати від артистів відповідальності перед глядачем. Жоден артист, та навіть і режисер, не може контролювати наслідків своєї діяльності. А відповідальність без контролю — справа невдячна. Лише тоді, коли загинув Манюня, Аманта тиждень ходила сама не своя, пила, дратувалась і сварилась з усіма. Зате її гра на сцені стала ще більш переконливою. І ще більш небезпечною…

***
Вночі почалася гроза. За вікном палахкало так, ніби трощилося саме склепіння небес, розтинаючи мури світобудови сліпучими тріщинами. Лютий вітровій згинав дерева вдвоє, ламаючи гілки і видираючи коріння; дощ хльостав землю тугими батогами, і земля стогнала голосом старих дерев та рипінням хистких стін. Здавалося, ще кілька ударів, і будинок не витримає і розсиплеться, накривши мешканців тяжкою домовиною…
Лада не пішла до Богара, хоч їй шалено кортіло бути разом з ним в таку ніч. Втім, сцена коло шинка змусила її замислитись. Що вона тут робить? Навіщо вона взагалі приїхала в Ясенів? Вона була вдячна за ті хвилини щастя, котрі подарував їй Богар, але що буде далі? І хіба може бути щось далі?
Сон не йшов, і не дивина — буря за вікном сягнула апогею, і будинок здригався від потужних громових ударів. Де вже там спати при такому музичному супроводі… Втім, Лада поволі занурилась в якийсь тривожний транс на межі сну, де сон змішався з дійсністю, викликаючи з пам’яті слова і образи, дивно переплетені в мінливу пульсуючи сіть. Ось вона на сцені в образі нареченої Проклятого Лицаря, ось вдома, одна, після похорону її матері, ось — тут, на вершині гори, розглядає будівлі Ясеніва, їхніх мешканців, котрі нині туляться коло вогню або неспокійно мостяться під ковдрами, намагаючись заснути… вони не знають, але відчувають, що мусить статися щось, щось незворотне . Саме зараз, цієї ночі…
— Ладо, прокинься! — ввірвався до її сну бентежний голос, — Вставай! Ладо, трапилась біда! Прокинься!
Хтось різко шарпнув її за плече. Лада насилу випірнула із глевкого тривожного марева.
— Що таке, Коро? Що… Що сталося?
— Це Пава… Вона отруїлася.
— Що? — Лада підкинулась на ліжку, ошелешено дивлячись на тітку, — Як це?
— Вона випила все, що лишилось від зілля Кривої Варги. Все, що зосталося після того, як вона вилила його тобі в чарку. Але їй стало. Вона вмирає, Ладо…
Лада вражено хитнула головою.
— Це ж треба… Вчора я бачила, як вона сварилася з Богаром, говорила, що не житиме без нього. Виходить, не жартувала!
Тітка глянула на неї з разючою сумішшю насмішки і страху.
— Виходить… Але зваж — для тебе те зілля було безпечним, а для неї — смертельним трунком. Як гадаєш, чому?
— Богар каже, Варга заздалегідь дала мені протиотруту.
— А, отож протиотрута існує! Може, її ще можна врятувати…
— Але її може дати лише Крива Варга! — проголосила Лада, — Коро, я знаю, на що ви натякаєте, але я — не вона! Тут вже я не зможу допомогти!
Тітка встала і відійшла на кілька кроків, розглядаючи Ладу, мов картину в галереї. Хіба лише на картину не дивляться з таким моторошним, гострим жалем.
— Ладо… Не лише вона потребує допомоги. Ти — теж.
І раптом, з переконливою чіткістю Лада зрозуміла, що це — правда… П’єса, в якій наречена лицаря вбиває себе через те, що його звабила чаклунка… Вона завжди грала роль покинутої, а от тепер… Невже світ збожеволів? Невже вони помінялись ролями?
Якщо Пава помре, то тоді… Як буде жити вона сама? Вона відчула, як в очах збираються пекучі сльози безсилля.
— Я… Що я можу зробити, Коро? Я ж не Варга…
— Але ти можеш піти до неї, можеш знайти її помешкання навіть зараз. Вона вислухає тебе.
— Зараз? Але ж… — Лада кинула погляд в вікно, — Гроза…
— Гроза вже майже закінчилась. А в Пави немає багато часу. Може, вона протримається до ранку, може — ні. Але ти мусиш бодай спробувати.
Тяжко зітхнувши, Лада підвелася з ліжка.
— Допоможіть мені зібратись, Коро.
За кілька хвилин Лада вийшла у холодний дощ та шпаркий вітер. Гроза і справді вщухла, і дощ уже не затуляв усе навколо непроникною стіною, але ще й далі падав, крижаними пальцями забираючись під комір. Ладі було холодно і страшно, але вона йшла, зціпивши зуби, пообіцявши собі зробити все можливе, доки ще не пізно. Нехай вона зараз заблукає в лісі, впаде в рівчак і зламає ногу, але принаймні вона знатиме, що зробила все від неї залежне. І все ж, так не хотілося запізнитись! Так не хотілося цієї безглуздої смерті на власній совісті! Але що вона може зробити? Які в неї шанси знайти зараз в лісі те, що вона насилу знайшла навіть за доброї погоди?
Вона погано розуміла, куди вона йде, в якому напрямку. Було так темно, що вона ледве розрізняла дорогу, намагаючись все ж таки не завдати собі травм, котрі б зараз були абсолютно недоречними. Минуло скількись часу. Година? Дві? Лада, котра заледве йшла, тремтячи від холоду, вже й не пам’ятала, скільки часу блукає темними мокрими хащами, з кожним кроком грузнучи в глевкій землі. В якусь мить їй стало байдуже, знайде вона Варгу чи ні. Лада зупинилась, притулившись до могутнього стовбура старої ялиці. Ця ідея від самого початку була чистим божевіллям. Скоро доведеться рятувати її саму, і Пава помре, і тоді…
Раптом серед дерев сяйнув тьмяний вогник. Хоч це було неможливо, але вона нарешті знайшла оселю Кривої Варги.
Ще кілька кроків серед чагарів, що зловмисно хапалися за поділ її куртки, і ось вона вже перед дверима помешкання ясенівської відьми. Двері поволі прочинились.
— То ти прийшла? — підняла брови Варга, — Не чекала тебе о такій порі. Ну що ж, заходь…
Лада пройшла до вогню, хляпаючи мокрим взуттям. Варга насмішкувато спостерігала за нею, нічого не говорячи. Потім підвісила казанок над вогнем і за хвилину подала Ладі чашку з чимось гарячим і духмяним.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12