Вони вмить розпливаються по всій поверхні, так що здається, ніби всю сосну хтось вмочив у воду.
Северсон споглядав цікаве дерево і пригадував. Легко догадатись, куди залетіли його спогади. Вгадала це і Алена.
— Сосна вам нагадала Норвегію, правда? — урвала вона задумливу мовчанку.
Він кивнув на знак згоди.
— Щодо цього ми з вами однакові. Я також тепер думкою часто буваю вдома. Знаєте, доки людина десь на Землі, вона не сумує так, бо знає, що може коли завгодно і швидко повернутись. Але тут… Доки ти вдома, усе здається звичайним. А якщо людина від домівки далеко… Пригадую один вірш, який я вчила ще в школі. Сподіваюсь, ви не будете гніватись, якщо продекламую вам уривок з нього…
Багато я пройшов
країв хороших,
та край,
де височіють Крконоші,
я в серці
зберігатиму найдовше.
Коли
у небо синього світанку
підводяться стрімчасті верховіття,
коли долини
п'ють рясні краплини, —
де б я не був,
мені лунає спів
гірських струмків
і гомінких потоків
пробудження любимої землі.
Усі квітки всміхаються мені,
бринить на струнах радості і смутку
моєму серцю пісня пречудова,
і з горлечок пташиних ллється спів,
і щебетом одлунює діброва.
Вона замовкла. Повернулась до вікна, щоб не було видно обличчя. Вологими очима дивилась на Землю, яка вже перетворилась на яскраво сяючу зорю.
— Чий це вірш? — запитав Северсон, щоб продовжити перервану розмову.
— Нашого чеського поета Іржі Гавла. Він написав його ще у важкі часи боротьби за мир і безпеку нашої вітчизни. Тому він цю «Пісню про рідний край» закінчив так:
Ти, земле батьківська, співай,
дзвени чудесна пісне!
Тебе ми всі захистимо,
коли біда нависне.
Ми віддаляємось від домівки і не побачимо її багато років, але зате ми в одному більш щасливі, ніж було покоління Іржі Гавла: можемо летіти з хорошим відчуттям на серці, що наша вітчизна і весь світ уже живуть у мирі…
— Подивимось, що в нас нового, — запропонував Северсон і ввімкнув телевізор.
Передавали репортаж про переможне закінчення обводнення Сахари.
В місцях, де кілька років тому була пустеля, тепер зеленіли пальмові гаї, а над ними в небі майоріли прапори усіх народів світу. Люди торжествували. Негр обіймався з американцем, росіянин з англійцем, чех з німцем. У центрі барвистих кущів посміхався великий портрет Жоліо-Кюрі, який ще в 1953 році провістив обводнення Сахари. Він заявив тоді, що людство могло б зросити Сахару за ті кошти, які витрачає на підготовку війни за один-єдиний місяць.
Репортаж закінчено. Починаються вісті Всесвітнього інформаційного та телевізійного центру.
— …Академік Сирцов запропонував сьогодні президії Всесвітньої Академії наук детально розроблений проект керування погодою… Якщо вдасться його здійснити, ми зможемо не тільки попереджати стихійні лиха, але й створювати найсприятливіші кліматичні умови на всій земній кулі. Проект спирається на перемогу над Арктикою та на нові відкриття в галузі атомної фізики…
Демонструється кілька кадрів з місця роботи академіка Гарінгера. За останнім повідомленням йому пощастило продовжити свердловину в глиб Землі до 305 кілометрів. Дослідження нижчих шарів ствердило припущення радянських вчених: надра Землі, безперечно, складені не з заліза, а з кам'янистої речовини…
Потім — огляд повідомлень, які передавались протягом дня.
— …Дослідницька група Бергера виявила в кризі поблизу Північного полюса троє мертвих людей. З попередніх знімків припускається, що між ними є і Амундсен…
Северсон схопився і широко розкритими очима дивився на екран. На жаль, на мутних знімках не можна розрізнити деталей.
***
«Головний кухар» зорельота Алена Свозилова та її тимчасовий помічник Северсон священнодійствують в кухні, синтезуючи потрібні поживні речовини. Це нелегка робота; вона вимагає зосередженості й пильності. І все ж Северсон часом визирає у вікно, щоб подивитись на невелику кульку, оточену тоненьким перстеньком: на Сатурн, до якого наближається «Промінь».
— Сатурн… — промовляє він задумливо. — Шкода, що ми не пролетіли також мимо Марса та Юпітера…
— Я в цьому не бачу ніякої біди! — засміялась Алена. — Навратіл навмисне обрав такий момент для старту, щоб обминути ці планети. Вони зараз на протилежному боці системи, за Сонцем, і це добре. Ми мусили б неабияк маневрувати, щоб подолати їхню гравітацію, а вона досить велика, особливо у Юпітера… Ви нічого не втратили, Лайфе. Юпітер нецікавий взагалі: він складається з м'якої речовини, хіба тільки трохи густішої за воду, і огорнутий непридатною для дихання атмосферою. Марс — цікавіший, на ньому навіть існує життя. Але що ви побачили б здалеку? А в нас на «Промені» є копія документального фільму, привезеного з Марса радянською експедицією. Якщо хочете, ми переглянемо його сьогодні після роботи.
Северсона не довелось запрошувати двічі. Зразу ж по обіді вони з Аленою пішли до проекційної і ввімкнули апаратуру.
Засяяв екран. Перебігли титри; коротко показано подорож у міжпланетному просторі. І ось уже ракетоплан приземляється на засніженій рівнині чужої планети.
Небо над нею не блакитне, як на Землі, а рожевувате. З ракетоплана виходять вчені в скафандрах — адже повітря на Марсі занадто рідке і для дихання людини непридатне.
Мікроскопічний знімок сніжинок. Вони мають форму зірочок, як і наші, тільки простіші.
Під тоненьким шаром снігу знаходяться рослини, які нагадують лишайники.
Група вчених вирушає досліджувати околиці. За низьким горбом перед ними відкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лісок. Тремтячими руками вчені досліджують будову рослин. Їх стовбури вкриті шпаристими дірками. На кінцях покручених гілок розкриваються віяла зелено-блакитних тичинок, які, мабуть, виконують функцію листя.
Новий кадр: літак стоїть серед талого снігу, крізь який продираються тисячі дрібних струмочків. Сніг зникає на очах.
З темного мокрого грунту швидко виростають низькі рослинки. У них немає стовбурів, листя та квітів, як у наших рослин. Це скорше кульки, нанизані на химерно вигнуті дротинки.
Чи живуть тут тварини? Так, і навіть таким чудним життям, що на Землі й не знайдеш схожого на нього. Деякі з них нагадують довгоногого павука, інші — богомола… Чи небезпечні вони для наших вчених? Анітрохи, бо ці тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колір, як і рослини, а цей колір свідчить про наявність хлорофілу в їхньому організмі. При ближчому вивченні було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергію безпосередньо від сонця, а матеріал на побудову свого тіла беруть з грунту… Чому рослини тут ходячі? Зі зміною пори року і появою снігу ці створіння відступають до теплішої смуги…
Але Северсону того разу так і не вдалось додивитись фільм до кінця: примчав Вроцлавський і, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзів до обсерваторії міжзоряного корабля. Там уже зібрались усі члени екіпажу.
— Ну, друзі, а зараз, прошу, погляньте! — Вроцлавський ввімкнув астротелевізор і показав на екран.
Картина справді була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлі неба яскравим червоним світлом палахкотів Сатурн. Ще кілька хвилин тому він сяяв спокійно і тьмяно, а зараз на ньому буяло полум'я.
Що спричинилось до такого незвичайного освітлення щільної запони хмар над планетою?
Вроцлавський ввімкнув астрорадіолокатор, і за кілька секунд на екрані з'явився захоплюючий краєвид: грунг планети ніби розірвався в тисячах місць. З глибин Сатурна виривались, здіймаючись угору, незліченні пасма вогню.
— Вулкани… — тихо сказав Вроцлавський. — Та ще й які вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала і в найбурх-ливішу свою епоху!
З наказу Навратіла майже всі члени екіпажу взялись до вивчення вулканічної діяльності Сатурна. Але зореліт уже віддалявся від цієї планети; Сатурн меншав і даленів.
«Промінь» перетнув орбіту Урана й Нептуна так, що вчені їх не бачили зблизька. Тільки аж на межі сонячної системи зустрілися з останньою планетою, Плутоном. Він пропливав одвічною темрявою, наче забутий всіма сирота.
Майже кожного з членів екіпажу «Променя» ця зустріч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить в міжзоряний простір. Але коли інші могли побороти підсвідомий неспокій, то у Дітріхсона він поступово перетворювався на справжній страх.
Цятки зірок у темряві — і більш нічого. Сонце, те Сонце, яке вранці зазирало до тебе в вікно, в сяйві якого розвивалось життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравіше за вранішню зорю на земному небі, його світло летить в цю частину сонячної системи понад п'ять годин!.. Землю ж звідси не побачиш, навіть коли б мав орлиний зір. Вона загубилась десь у нескінченному Всесвіті… Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленів і Плутон. Попереду — порожнеча на мільярди кілометрів.
Весь зореліт раптом задвигтів. Ні, це не був страх, що перебіг тілом міжзоряного велетня. Навпаки, це свідчило про величезну відвагу його володарів: було ввімкнуто додаткові двигуни, щоб збільшити швидкість. Тепер вже немає ніяких перепон, отже, вперед, на змагання зі світлом! Недарма корабель носить назву «Промінь»!
Лежачи на ліжку в своїй крихітній каюті, Дітріхсон намагався заснути. Він хотів переспати найважчі хвилини польоту, розлуку з сонячною системою. Але сон тікав від його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..
Раптом постіль під Дітріхсоном смикнулась назад; ремені, якими він був припнутий до ліжка, стиснули йому грудну клітку. Вибухи реакторів замовкли, запала тиша.
«Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцію?» Дітріхсон підхопився, намацав вимикач, клацнув… Ні, електрична мережа ціла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, відмовились працювати реактори?
Кораблем прокотився глухий гуркіт; Дітріхсона шпурнуло вперед.
«Ну, все гаразд!» — зітхнув він з полегшенням. Але радість його тривала недовго: реактори замовкли знову.
Страшенно переляканий, Дітріхсон судорожно ухопився за ремені і заплющив очі. Йому здавалось, що міжзоряний корабель падає, — падає у незміряне темне провалля безмежного Всесвіту.
Реактори ще коли-не-коли відгукувались, але то були тільки окремі вибухи з неправильними інтервалами.
— Кінець… кінець… — шепотів Дітріхсон, схопившись за голову. — Навіщо?.. Куди?.. В ім'я чого?.. Прокляття!
Розділ XXIV
Чорний пасажир
Академік Хотенков зайшов до кабінету президента Всесвітньої Академії наук з сяючим обличчям.
— У вас народився син? — пожартував президент.
— Так, прекрасний чорнявий син, товаришу президент! — підхопив з посмішкою Хотенков. — Хлопчина хоч куди!
— В такому разі од щирого серця вітаю вас!
— Син у мене народився, але… — Хотенков примружив очі і зітхнув. — Але, сказати правду, він не мій…
— Цікаво! А чий же він тоді?
— 3 таким самим успіхом міг би бути й вашим.
— Ви жартуєте? — закліпав очима президент. Він, правда, відчував каверзу: Хотенков полюбляє встругнути якусь штуку. Але цього разу в нього дуже серйозний вигляд.
— Справді, ви теж винні, що син не мій! — так само серйозно продовжував академік. — Поясню вам це пізніше… Скажіть-но мені, прошу, — запитав він, показуючи на велику схему сонячної системи. — Як ви гадаєте, ця карта — правильна?
— Сподіваюсь, що так. Інакше б ми її тут не почепили.
— Незважаючи на це, дозволяю собі стверджувати, що вона — хибна.
— Цього не може бути. Схема не знати скільки разів перевірена старанними спостереженнями… Ви сьогодні говорите самими загадками. Не інтригуйте, а краще кажіть прямо, що замислили.
— Гаразд. Тоді повернемось до мого новонародженого. Хочете бачити його фотографії?.. — Хотєнков видобув з кишені кілька знімків і поклав їх на стіл навмисне перевернутими.
Президент обережно перевернув їх і спантеличено зупинився. Однак одразу ж засміявся:
— Це добре, це добре! Кажете — син?.. — за хвилину
він став серйозним. — Ви відкрили ще один супутник Плутона?
— Це не супутник, а планета.
— Отже, дочка!.. Постривайте, що це ви говорите? Тільки зараз я усвідомив… Планета?.. І в нашій сонячній системі?.. Адже ви стверджували хвилину тому, що карта — хибна?
— Так, я це стверджував. А доказ того, що я правий, лежить перед вами.
— Отже, десята планета?.. Неймовірно!.. Як вона могла так довго ховатись від наших досконалих приладів?.. Може, ви хочете мені сказати, що ми, виявивши планети біля Сіріуса, були настільки сліпі, що не зуміли розгледіти Чорного пасажира, який ховався майже на відстані руки?
— Чорний пасажир! Так, це добре сказано. Ви влучили прямо в яблучко! — засміявся Хотенков. — Щойно відкриту планету так і слід назвати.
— Хто ж її відкрив?
— Важко сказати. Їх було багато: Молодінова, Вроц-лавський, Мадараш, Навратіл…
— Екіпаж «Променя»!.. Це дивовижно! Двічі ми облетіли сонячну систему — і нічого… Прошу вас, не інтригуйте мене більше, розповідайте все, що ви про це знаєте.
— Поки що небагато. Я дістав повідомлення з «Променя» десять хвилин тому, і ще неповне. Воно летіло до нас приблизно шість годин — отже, близько семи годин тому «Промінь» зустрів космічне тіло, яке замалим не спричинилося до катастрофи. Чорний пасажир дістав своє ім'я не випадково. Планета справді, в прямому розумінні слова, чорна. Абсолютно без атмосфери, як наш Місяць, і приблизно така ж на розмір. Її поверхня має дивовижну властивість, яка захистила її від пильних очей астрономів. Вона поглинає сонячне світло. Мабуть, містить в собі великий процент вуглецю і має, найскорше, пилувату структуру. Тому не дивно, що цей Чорний пасажир так довго ховався від нас.
— Я не дивуюсь, що ми його не виявили з наших обсерваторій на Землі та на Місяці, але як могло статись, що його не знайшли навіть наші дослідницькі експедиції? Але чому його не зрадили гравітаційні сили?
— І на це запитання екіпаж «Променя» дав нам відповідь. Чорний пасажир віддалений від орбіти Плутона майже на дві світлові години.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54