вона миттю шурхнула повз них у сіни і звідтам, з-за дверей, розтуливши враз пересохлого рота, наслухала балачку дорослих дядьків про мисливців і куницю, не ймучи віри: невже це про неї? — причім про парубка їй чомусь ані гадки не було, ніби то не сватати її прийшли за живого чоловіка з крови й кости, а тільки освідчити зайшлу велику й грізну зміну в ставленні до неї решти світу, — атож, на неї посвистували захоплено, як ішла вулицею, і до того вона звикла, приймаючи як належне, але коли хто сміливіший (ій завше здавалося: дурніший! — вона-бо твердо засвоїла од матері, що для сільських парубків у них зависокі пороги, і хто з них цього не тямив, дивував її єдино несказанною тупістю) замірявсь підступитися ближче зі своїми простацькими зальотами — налетіти купальської ночі з безглуздим борюканням, єдина ціль якого — повалити й обмацати, — або опасти й притиснути серед зграйки дівчат, що прискають навсібіч з веселим вереском, — того вона обливала таким заморозним презирством, що весь хекаючий-сопучий, заласно-граючий-очима запал напасника з місця вифуркував із нього, як відьма в комин, — а тут прийшло щось нове, щось заразом і потаємно-спорзне, як оті загарбницькі сягання рукою по грудях, і дивним чином підносяче тебе — на височінь царівни на стовпі, куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми, щось, зоддалеки подібне до самотнього тужного співу батька колись уночі під хатою — за тою дівчиною, яку любив і якої ніколи не буде мати, і від тривожного змішання цих двох таких різних і в чомусь, однак, перехресних потоків чуття Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам відмовлено, — певно, що відмовлено, а як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, — дуже поважно, з притиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її старуванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?… Ганнуся посміялася й собі: ич яка сваха пере-хожа, ще й у кісники до ладу не вбралося, а вже заміж хапається, — не сумніваючись, що Оленка направду мовила поважно і що їй таки баглося збути сестру з хати, щоб самій опинитися першою з черги, — тільки батько цього, як завше в стосунку до своєі мізиночки, не спостеріг.
Про кісники — то, звичайно, було зопалу сказано, бо Оленку хоч і не пускала ще Марія на вулицю, але вже й лащитися до батька, як та звикла змалечку, їй не давала, гримнувши кілька раз вельми суворо, аж Василь був знітивсь і дременув надвір крутити цигарку: ще від малоїхоровитої Оленка навратилася залізати йому вечорами на коліна, обіймати за шию, тулитися вухом до грудей під сорочкою: тату, а що то в вас так гупає? — Василь розчулювавсь, обережно гладив доню заклякло-оцупкуватою, незвичною до делікатних рухів рукою по теплих косенятах, цей доторк сколихував йому з дна пам'яті, її мулу й куширу, спогад про Марію дівчиною: коси пахли так само, і так само озивалася в ньому ніжність — як легіт, що поволі виповнює тіло зсередини, тільки цим разом дуже поволі, й Василь знав, що по вінця його вже ніколи не заповнить, надто тяжко він для того затерп, задубів, — Оленка повертала йому хай не тодішню співучу легкість, хай саму пам'ять про неї, та це було найдорожче, що в нього коли було, — мазунка, що й казати, і хоч сам від малечку знав, сотні разів чув від старших, що гарна мазана паляниця, а не дитина, все ж опиратися її пестощам не здолав би, — крім неї, йому того не давав ніхто, Ганнуся була інша, геть і в сповиточку інша, потайніша б то, чи що, — Ганнусі він, по щирості мовивши, трохи побоювавсь. Як і Марїї, вже ж, як і Марїї.
Він дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, — повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав'язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину, — ніби то йому щоразу бракло мужської снаги рівно настільки, аби остаточно підштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на світ, ніби в якусь вирішальну хвилину, про яку не мав і гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого ніяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цілком і до останку перетворити жінці утробу, не зоставляючи в ній нічого поза тим, а він відчував, як у кінці кожного його висилку зводиться з неї йому назустріч щось непроникне й нездвигне, мов темна гора, по якій і з'їжджав уділ, — Марія лежала потім мовчки, відвернувши голову набік, так що навіть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбі, він гадав, то од соромливости, і це зігрівало його ще більшою до неї ніжністю, а тепер уже не гадав нічого: вона лежала, і він лягав поруч, і невдовзі — радше за тим подружнім інстинктом, що виробляється з роками, ніж за віддихом, — розумів, що вона спить. І так воно між ними й велося, і, коли йшлося про майбутні, Василі) зрідка дозволяв собі крадьки помріяти, що, як дівчата зовсім уже стануть на порі — чекати було недовго, от туй-туй, — то І аннусю оддадуть, а для Оленки вони візьмуть приймака, щоб зоставалася при хаті, і він буде няньчити внуків — цілу гирилицю внуків, білявеньких і пухнастих, голівки як кульбабки — як в Оленки маленькою.
Бо Оленка таки вже не була маленька, і він за нею тужив — часами йому навіть здавалося, ніби й крізь ню починає бовваніти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марією, тільки що дочка була непорівнянно ласкавіша й незаводним жіноцьким чуттям уміла його приховати, примили-тися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, таже всі дівчата йдуть, і сусідська Одарка, а вона менша за мене, їй тільки па Спаса п'ятнадцятий піде, — і так домоглася, що дівувати вони з 1 аннусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключилося, — довелося, правда, раніше, ніж гадалося, справляти чимало обновок, червоні сап'янці з кучерями, й плахту з сухозліткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зі смушками, і ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правді кажучи, — сказитися можна, скільки то те бабство збавляє собі на убори! — а що з грішми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осінь, то на те пішла добряча частка І ан-нусиних заробків, але Ганнуся (на превелику Василеиу полегкість: він-бо чекав, що дівчата знову стануть проміж себе ґдиратися, й наперед тим мучивсь) ні слова насторч не зронила — вона взагалі ставилася до тих «грошей за воду» як до знайдених абощо, — от собі, прийшло махом, пішло прахом, і, може, тим вони її й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувать, цупко. її тільки дрочило, що молодша норовить тепер триматися їй за рівню: де ж пак, у такі самі сап'янці взулася («хочу як у І аннусі!»), та вже й губу закопилила, мов і справді жодної між ними різниці, — дідова дочка й бабина дочка, ото й усе, і навіть дозволяла собі вкидати часами
з поблажливою міною яке повчальне слівце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчиків, бо надто вже одностайно виходить, — сміх, та й годі, що тут ще скажеш!… І ще її трохи конозило від того, як Оленка приймає її гроші — спокійно, наче їй належиться, — ти б хоч спасибі сказала, втручалася й Марія, — у відповідь менша дивилася на сестру з матір'ю отим своїм повільним, здивованим поглядом, який хоч кому замурував би рота: ох і розпестив тебе батечко, дівчино, комусь-то кислиці сняться! — Оленка тільки поводила плечима, і по лиці їй перебігала тінь вдоволеного усміху — ніби наперед тішилася думкою, як то невідомому «комусь» ті кислиці смакуватимуть.
У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе, — і не самим лише мовчки погодженим вичікуванням батька й сестри, аж їй часом здавалося, ніби вони крадьки вимінюють за її спиною змовницькі погляди, й вона привчилась різко обертатися — від печі, від коловорота, чи коло чого там поралась, — аби їх підловити, чого їй, правда, ні разу не вдалося, тільки Оленка спитала була насмішкувато: чого це ти сіпаєшся? — тим остаточно зміцнивши її глуху підозру, не підозру навіть, а радше змисел, як у молодого звіря, що ще не тямить початку ловів, але пастренчується, занюшивши з вітром дух хортів, — одначе не тільки це гнітило, помалу-малу перетворюючи хату на якусь подобу темного льоху, куди вступала тепер хіба на ніч, і то — як до буцегарні, — а ще й непомірно зросла самоправність сестри, котра, підперта батьком, трималася зовсім як молода господиня, а не як друга з черги дочка на виданні, і її постійна, в усьому, невідліпно-в'язка і якась надзвичайно певна себе присутність затроювала Ганнусі повітря. До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, вони ходили в гурті, таким собі заквітчаним, хитливим-сміхотливим випогроном, якому ще тільки належало бути розскубаним нарізно, по ягідці, жадібними парубоцькими руками, — І аннусю ж загалом уважано за гордівницю й трактовано хоч і шанобливо, проте на віддалі, — сама її врода вирізняла її з-поміж будь-якого гурта: варт було, приміром, на свят-вечір якому язикатому господареві, до якого завітали з колядою, легкомисно кинути дівчатам — ану-но, підставляйте міха, хто в вас за міхоношу — ов, а я думав, оця, найгарніша, — як Ганнуся, одним тим словом вирвана з гурта, вмить почувала себе мов серед темного бору — оточеною з маху вознесеним чагарником загальної безмовної неприязні, ніби товаришки разом з'єднували руки, утворюючи коло, в якому для неї не було місця, — достоту так, як завжди виходило на забаві: круг неї водили танок на гаївки, вбирали на Лелю й на «тополю», вона незмінно несла і перший сніп, і обжинковий вінок, тобто була між дівчатами наче обрана напоказ, для похвальби, — найприкметніша, але від того мовби й не своя, а — осторонь від решти: недарма ж із місяцем на лобі, як думала собі на самоті, коли од тої одрізнености (часами!) робилось таки важко на серці, і вона, вертаючи з вечорниць чи з вулиці, підступалася до вмурованого в стіну люстерка, наново розглядаючи місячну познаку у себе в косах, і та бачилася їй заспокійливою, бо непохитною обіцянкою якоїсь великої й незабарної винагороди.
Вона завжди любила купатися — любила, як вода ніжить тіло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнішими, найсоромітнішими дотиками, — тепер їй додалася до того ще одна втіха, якій, аби на те її воля, могла б віддаватися годинами — ото, жахалася собі жартома, розледащіла б! — вона полюбила розглядати своє оголене тіло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делікатним і досконалим, від підйому ступні й далі, вгору, по мов єдиним рухом сницарського різця викарбуваній хвильній лінїї литки й стегна, аж їй переймало віддих, — живіт нагадував кшталтами церковну чашу з Святими Дарами: вперше зробивши це відкриття, вона злякано сахнулась була такої богозне-важної думки, одначе щоразу, спускаючи очі вділ, натрапляла на той самий вид: ніжного, перлистого відсвіту широка чаша з пологими боками, вона справді була тут, при ній, у ній — була нею, куди ж од того дінешся, і в самому цьому мимовільному, наче ж і незалежному од неї блюзнірстві мерехтіла, діамантами на дні провалля, така страшна й солодка краса, що, здавалось, іно зазирни глибше — і знепритомнієш: більше ніж будь-коли Ганнуся почувала себе вартою пісні — не просто чиєісь великої й тужної, завбільшки з життя, любови, виспіваної на голос, як тоді вночі батьком — до матері: тепер вона розуміла, що до матері, тільки такого їй було мало, бо як же, справді, помислити, щоб така краса та дісталась комусь одному, ще й на всенький вік, та той один мав би вмерти від щастя на місці, лиш раз її такою побачивши, як відбивалася в гладенькому річковому плесі, лиш раз доторкнувшись до цїї саєтової шкіри, прохолодної й водночас ніби зігрітої зсередини, — жодного із знайомих їй парубків не випадало й подумки на таке приміряти, — ні, не нової туги в старих словах їй праглося, а — нової пісні, спеціально задля неї складеної, такої, що проймала б кожного, як приском попід шкіру, оцим-от якраз відчуттям намацально приступної святощі, — відчуттям грішним, страшним і солодким, з безодні якого мерехтіла би повік жаданою — вона, Ганнуся: Ганна-панна. Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде, — шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи — відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, — все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег — листом, ріка — хвилею, птахи — щебетом, і так воно й зчинялося на її появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нічному вулику, сонно дзумчали укриті джерела, — під такі хвилини їй здавалось, ніби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути і вершника в степу, і чумака на шляху, і, скупчившись думкою, завиграшки відвалити якому мандрівцеві каменя з дороги або, навпаки, зненацька її загородити — цього вона, правда, ніколи не робила, але сама свідомість такої спромоги, як і достоту безлічі — цілого всесвіту! — інших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала її всеньку, аж до кінчиків пальців (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, і на її гребені вона з гострим криком шубовскала з берега в річку, негодна довше утримувати в собі безужиточно такого надміру щастя, — з очерету їй підухкували дражнячись русалки — ух-ух, солом'яний дух, — і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, — ба брешете! — закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою:
1 2 3 4 5 6 7 8 9