Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.
Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…
Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…
Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.
Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?
По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…
Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…
Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика . Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.
Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.
Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?
— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»
Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?
Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.
Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?
Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?
Запитання: Єлєна Марінічева
У ПОШУКАХ НАРАТИВУ

ІНТЕРВ'Ю УНІАН
2 лютого 2005 р.
Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?
На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.
Що найбільше запам'яталося під час революції?
Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко

З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.
Какие книги, прочитанн ые в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17