І коли відкинула голову назад, Волин уже зачаровано дивився на неї – яка вона гарна, яка прекрасна, як він любить її!
– Звичайно! – зробив шанобливий жест Перелесник. – Звичайно! – він зігнувся в поклоні, і його червоний плащ із зеленими й синіми переливами, ніби зітканий з проміння, то огортав його струнку, міцну постать, вічно засмагле, бездоганно збудоване тіло, то ніби щезав, і демон Вітру стояв голий, і тоді ніби вітер струменів повз нього, хоч у повітрі ні подиху вітру, і волосся його, довге, чорне, кучеряве розвівалось, а з очей струменіла, паралізуючи інших, сила привабливості, що змушувала усіх слухати його, вірити й навіть скорятися йому.
Смертні люди так і чинили, годі було змагатися супроти нього. Але такі ж демони, як і він, могли протистояти йому.
І Царівна О махнула рукою і мов водяним рядном з густого туману накрила Перелесника. Наступної миті він уже стояв охололий, у плащі, озвичайнілий.
– Така прекрасна, така чудова ця Царівна О, а закохалась в одного лиш Волина і ніколи на мене й не зиркне! – з удаваним сумом промовив він і підморгнув Воликові.
Людських понять сором’язливості, незручностей у цьому світі не існувало. Одежа нікому тут не була потрібна, хіба лиш тим, хто жив у лісових норах узимку, як-от Лес або хтось подібний.
Людиноподібні й звіроподібні демони Лісу й Озера збиралися разом і сприймали одне одного без подивувапня чи навіть дрібного зніяковіння перед чимось незвичайним. Кожен наперед знав про іншого все, і тому цапоногий лісовик, який розмовляв з голою русалкою, що була геть як справжня людина, чи вовкулака з людською головою, чи змій у вигляді людини з крилами під руками і важким довгим хвостом, на який спирався, коли стояв чи сидів, нікого не дивували. Ніхто не помічав, на що вони схожі і чи є на них, чи немає звичайної для людей одежі. Все було тут природною даністю, явою їхнього буття, того позасвітного виміру, в якому не існувало поняття часу і простору, а лише конкретність буття і дії, конкретність вічного руху, тієї велетенської з’яви, яку люди називають Природою і природним ходом подій. У ній головними важелями дії, узгодження усіх частин, поєднання, взаємозалежності і взаємовідповідності були вони, саме вони, частки потаємного світу, кожен, – як колосок у велетенському снопі, як цвяшок у будівлі, – займав своє абсолютне, вкрай важливе і саме йому визначене місце, з такими чи іншими обов’язками у служінні безмежній Природі.
– З Волином я забуваю про різницю у віці, про те, що чоловіча стать – ти тому приклад – зрадлива і перехідна в бажаннях! Він – вічний підліток, з вічно палаючим юначим серцем, вічний незмінний коханець і прекрасний Озерний Княжич...
– А ти, Волине, невже тобі не набридло все в Озері та в Озері? Царівна О – чудова, але ж є стільки гарних дівчат на світі... І, скажімо, дещо молодших і... о, не ображайся, Царівно, але по-своєму принадливих. Аби оцінити Царівну, ти мав би знати й інших...
– Слухай, Перелеснику, ти говори, але не заговорюйся, бо я тебе зараз вгамую! – І Царівна О роздратовано махнула на Перелесника рукою, з якої рясно полилися тугі струмені води.
– Пш-ш-ш-ш! – зашипів ображено Перелесник, ніби на тліюче вугілля потрапила вода, і враз зареготав, змахнув плащем – і палахкуче полум’я вирвалось з-за поли його плаща, і вже Царівна О, закрившись руками, присіла, враз згустивши навколо водяну завісу, яка шипіла і опадала гарячими краплинами.
– Ну, досить, досить. Я пожартувала, а ти зразу вогнем! – примирливо казала Царівна О, не в змозі підвестися через вогняну завію.
– Ти не забувай, сестро, що я не лише Південний Вітер, я ще й гарячий вогненний вітер! У мене напохваті завжди вогонь, і годі зі мною жартувати в такий спосіб...
– Вода і вогонь – лише позірно чужі, а насправді вони рідні. Це ж з них народжується дощ, хмари, потім урожаї, увесь зелений світ. А люди? Вони взагалі нічого не знали б без води і вогню, їх би просто не було...
– Гаразд! – Перелесник вмить зібрав полум’я в складки свого плаща. – Не будемо сваритися. Тим більше, що я давно в тебе закоханий, і хто знає, в яке літо, в якому злеті і звивині долі нам доведеться зустрітися. Може, й народимо щось, га?
– Та досить з тебе залицянь! Чи ти забув, що тут поруч Волин?
– Не забув я! Волин – мій друг, і в мене з ним окремі справи, окремі розмови і окремі взаємини... Завели-от розмову, а ги нам, сестро, перебила!.. Та ще встигнемо побалакати. Бувай, Волине, я полетів...
І Перелесник вмить знявся над ними вгору, все ще в людській подобі, але вже виструнчений в політ, із своїм плащем творячи разом щось таке на кшталт велетенського птаха або великої стріли... За мить він мав зникнути у хмарах, аж враз знову почав спускатися униз. Зараз летів каменем, сторч головою, перед самою землею зробив вигин і став знов перед Волином і Царівною О.
– Забув попередити. Там, за озером, певне, житимуть люди. Будують хати, рубають ліс, корчують кущі. Так що стережіться, матимете сусідів. А від них усякого чекай! На цьому щасти вам обом!
Перелесник знову злетів вгору стрімко і рвучко, вже не повертаючи голови, і за мить опинився за хмарами, розтанувши у повітрі.
Лише подих теплого, зовсім літнього, а не весняного вітру, що проносився над Озером, овіваючи Царівну О і Волина, свідчив про тс, що тут щойно був Південний Вітер..
– Що то за люди? Хто там будується? – спитав Волин. – Ти їх бачила?
– Так. Я не встигла тобі сказати, бо сама ще не роздивилась як слід. Досі не знаю, хто вони і що. Але відомо: будуть від них нам великі клопоти. Я загадувала Тим, що все знають. Не схотіли мені відповісти. Отож добра не буде. Нам слід бути обачними і нізащо не встрявати в спілкування з людьми. Бодай цього літа...
– Чому ти так переймаєшся? Хіба це перші, що втрапили до Озера? Ловлять рибу, беруть воду. Острівця бояться. Раз налякаєш – більше не полізуть. Він і так малесенький. Чого ти, власне, боїшся?
– Я ніколи й нічого не боюсь. Нам нема чого боятися. Це люди бояться. Але ж і ми можемо щось втрачати, щось набувати, чимось перейматися, жити краще чи гірше. Досі нам велося чудово. Я утримувала Озеро своїми чарами поза людським оком. Але такі чари не тривають вічно, їхня сила скінчилась, восени щось сталося у нашому світі, бо раптом змістилися володіння Морока, і його син Злен, що владарює над злодіяннями, почав забагато брати на себе і своїх носіїв зла, почалася коловерть. Ті, що все знають, вирішать колись і це, але добро витікає крізь діру у світлі, яку пробив Морок, і всіма силами треба цю діру затулити... Тепер мені потрібен час, аби набути нової сили для чар. Але люди вже увійшли сюди, і мої чари тепер на них так не подіють. Не знаю, що буде! Стережися людей, Волине!
– Поясни мені, чого стерегтися?
– Люди схожі на нас, але зліші і добріші водночас, у них гаряча кров, а в нас холодна, і ця гаряча кров змушує їхні серця, а відтак все тіло випромінювати особливу силу, особливу енергію, якої нам бракує...
– Тому-то русалки й зваблюють хлопців...
– Так.
– І я... Мене ти також тому звабила?
– Ні! З тобою інше. Ти був готований мною на Княжича Озера. Я чекала тебе сотні людських років, аж доки ти з’явився. Це інше...
– І все-таки?
– Так. Врешті ти все це мав, як і я колись. Але це вже сьогодні байдуже. Люди, особливо в гурті, можуть заподіяти нам зло, бо вони ніколи не збагнуть, хто ми і які ми, тому можуть намагатися нас убити...
– Але це неможливо!
– Неможливо... Так, неможливо, але й можливо, коли втрапиш до їхніх рук... Гаразд, облишмо цю розмову, коханий, ходімо на острів!
Колись в Озері не було острова посередині. Його одного літа створила для усамітнення Царівна О, збуривши із дна озера могутній піщаний стовп.
Уже з Волином висадили на острівці дерева і трави. Тут їм допомогли усі лісові друзі. І на маленькому острівці серед велетенського Озера виріс гайок з пахучими травами і чудовими квітами, який і став літнім домом, притулком Царівни О і Волина. Чому він цього разу спершу подався на берег, Волин і сам не знав. Але на острівець, який він дуже любив, йому зараз не хотілося, його вабив берег, друзі, нові зустрічі.
Раювання на острівці серед Озера було вічним, однаковим, схожим на себе, і тому вже не таким привабливим, як колись, як вчора, як ніколи, як завжди.
Однак чари, просто жіноча привабливість Царівни О завжди заспокоювала його, і на острові було добре. Десь на дереві вже співали птахи про чудову весняну погоду, і ніжні обійми Царівни О і пахощі свіжих трав змішувались у єдину й особливу гармонію світу, яку творить кохання навесні в душах закоханих.
Минуло небагато часу, і Волин зустрів своїх лісових друзів, Прилітав до нього знову Перелесник, як завжди зваблюючи його розповідями про далекі краї і південних красунь. Найважливіші весняні турботи в Озерному краї були залагоджені – загати у підземних річках прочищено, озера оглянуто , русалок та інших озерних мешканців розбуджено до літнього життя. Волин пробував навчитися стрибати з дерева на дерево, як білка, але падав, а білка Лар сміялась і показувала ще раз і ще раз, де треба вигинатись і як стрибати.
Врешті змучившись, Волин сказав, що його справи у воді, а не в лісі, і він наразі здається. Але ще вчитиметься колись пізніше. Білка Лар, посміявшись над ним, помчала в гущавину лісу, стрибаючи по деревах, а Волин вирішив спочити, вмостившись на своїй улюбленій плакучій вербі, що звисала довгими вітами далеко над озером.
Тут, у зеленій гущавині, заліг Волин, і дивився у хмарки на небі, і думав, що слід би розпитати Перелесника більше про ті далекі краї, і як би знайти час і місце, щоби Царівна О не з’являлась, тільки Перелесник зблискував на виднокраї.
Волин відчув, що Царівна О не хоче, аби він приятелював з Перелесником, намагається завадити їхнім розмовам, і це ще більше спонукало його до спілкування з Південним Вітром. Тим паче, що Перелесник взагалі йому подобався. Він вчував у Південному Вітрові якусь спільність із собою... Водночас і сумнівався:
«Він – Південний Вітер, Володар частини Вогню, Перелесник, Літавець, а я просто Озерний Княжич, я – другорядний демон, а він – Близький до Богів. І все ж ми схожі, ми обоє молоді, любимо жінок, у нас більше схожого, ніж у дуже багатьох із нашого світу...
Чому ж Царівна О втримує мене від розмов із ним? Що Перелесник хоче і може такого переповісти, чого би їй не бажалося?
Мабуть, с якась таємниця стосовно мене, яку знає Перелесник, бо він так само близький до Тих, що все знають, як і Царівна О. А Царівна О із своїх міркувань не хоче, аби я знав цю таємницю. Хоч я повинен її знати, бо це моя доля і моя сила. І я, тільки я, окрім Тих, що все знають, можу і мушу керувати своїм буттям!»
На цьому думки Волина перервав якийсь хлюпіт. Він глянув з дерева униз і стерп від несподіванки.
Там по коліна у воді стояла і щось полоскала дуже молода і дуже вродлива дівчина.
Темна, як вороняче крило, коса, виписані чорні брови, широко розкриті, немов здивовані темпі очі.
Тонкостанна смаглявка, сільська дівчинка, на вигляд чи то Волинових років, чи трохи старша за нього, щось прала на Озері. Вочевидь одна з тих, хто приїхав сюди жити.
«Це чудово, – тьохнуло серце у Волина, – якщо вона буде жити неподалік, я зможу її часом бачити. Мені просто приємно на неї дивитися. Я не буду до неї підходити. Бо ж до людей не можна, але... дивитись, просто дивитись – приємно».
Замилувавшись нею, Волин раптом посковзнувся на глиці й несподівано для себе, бо такого з ним просто ніколи раніше не траплялося, шубовснув у воду поперед дівчини.
З голосним зойком, покинувши прання, вона метнулася на берег. І вже звідти озирнулася на Озеро, згадавши про полишену на мілководді одежу.
Волин випірнув на поверхню і став на дно. Води тут було трохи вище пояса.
Він дивився на берег, на дівчину, що переляканими очима й собі вдивлялась у нього, і відчув, що негайно повинен щось зробити, аби позбавити дівчину цього переляку, який і досі метався в її очах, і лише потроху починав згасати, відколи вона побачила юного хлопця, що стояв у воді і дивився на неї.
– Гей! Ти хто? Звідки ти взявся? Ти геть налякав мене! Чому в озеро так стрибнув, що я й не бачила звідки? Чого тобі треба?
Уже дуже давно Волин не розмовляв ні з ким людською мовою, усі розумілися в їхньому світі без слів. Подумане було як мовлене. А тут звучало, мова чулася, вголос мовлене порушувало всю мовчанку Лісу і тишу Озера.
Пошукав у своїх знаннях і побачив, що й він зможе так.
– Не бійся! – сказав він, дослухаючись до вимовлених звуків. – Не бійся, я нічого поганого тобі не вчиню!
Дівчина осміліла.
– Але ж і налякав мене! Звідки ти? Я тебе ніколи не бачила раніше.
– Я... з того боку. – І Волпн показав рукою на протилежний берег Озера. – Я... тут гуляв і от впав у Озеро, заснув на дереві і впав, бо...
Він збагнув раптом, що дівчина вдягнута в людську одежу, у неї все тіло прикрите, а він – голий. Це може їй не сподобатись...
– Виходь з озера, – сказала дівчина. – Чого ти там стоїш?
– Я не можу, – сказав Волин. – У мене загубилась одежа, на мені нічого нема...
– Тебе обікрали? Украли твою одежу, поки ти купався? Тому ти і сховався на дереві? Ну й ну! Слухай, візьми хоч рушника та закутайся і вилазь із води, бо замерзнеш...
Її звали Леа. П’ять родин приїхали селитися сюди, а згодом прибудуть іще десять. Майже ціле село перебирається на нове місце, в кожному разі ті, хто хоче тихо жити в лісі. Бо стоїть їхнє велике село на дорозі, у світі буяють війни, товчуться ненаситні збройні ватаги, снуючи туди і сюди, – люди вже знемогли від цих бід.
Переказували старі, що як рухатися на захід, є місцина, де великі чисті озера, гарна дичина, тиша і благодать. Працюй і живи.
Отак от зібралися найсміливіші й з родинами поїхали. З усім начинням, з майном і худобою. Ось у неї ручний маленький возик, вона привезла сюди цілу гору одежі для прання. Мати загадала усе сьогодні випрати.
Волин сказав, що ловить рибу, що живе з братом, старшим за нього, що батьків не пригадує, давно померли... Він говорив, трохи запинаючись, вона сама здогадувалась, які мають бути відповіді, а він дивився на неї, і щось зовсім невідоме почало тоненькою цівочкою пробивати багатолітній шар його холодного буття у підводному та лісовому світі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16