Публічне поширення про особисті переживання “плазми” стають моветоном і допускаються хіба в колі недосвідчених крапельників або в тісній компанії однодумців. Загальний рух за видження “плазми” до середини липня зводиться нанівець.
Озираючись назад, пригадується та весна, пригадуються ті осяяні атропінові очі, розширені від переповнюючої їх таємниці… Їх можна було побачити у Львові на кожному кроці, особливо серед молоді. Видається, наче над містом відкрився якийсь отвір. Кожен, хто був уважним, глянув туди і мав нагоду повидіти щось небуденне. Люди немов би пізнали щось більше. “Архе міняє”, — люблять повторювати архемани. “Архе розсіює, архе збирає”, — додають вони.
Практично кожен, хто хоч раз закапував очі “плазмою”, виносив зі своїх видінь тверде переконання, що ці краплі знаменують нову добу для людства, при чому, не просто нову добу — тепер це вже не звучить — а щось абсолютно кардинальне, щось, на що людина не могла навіть сподіватися. Найзапекліші з популяризаторів крапель увірували, буцім “архе” змінить світ. Але як би оптимістично не були налаштовані видці “плазми” у квітні-травні, вони змушені були визнати: до середини червня бум минув і забувся. Деякі невиліковні архемани бігали від знайомих до знайомих, які ще вчора з радістю за компанію капали в очі цю водичку з металевим блиском, сьогодні не хотіли пригадувати дні нафтизинового буму. Дехто з видців почав зауважувати, що більшості просто не хочеться пам’ятати дні своєї величі, дні “архе”. Колишні агітатори за видження “плазми” раптом зрозуміли, що людям видіти “архе” просто непотрібно; вони шивденько змотали жилки і перестали навіть признаватися, що колись мали якусь справу з “тими краплями”.
Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.

6.
В один із тих загадкових днів — днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” — це більше не модно.
Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.

7.
Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.
Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві… Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” — такі гротескно складні, такі надумані — 25, 26… чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.
Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже тепло, але від щойно викресленої цифри скубло на душі. Хоч Терезка й намагалася уникати всіх цих гартівско-плужницьких виїбонів, попри все, їй хотілось поплакати, хотілося якогось песика. Час від часу відриваючись від малювання (на грудях чомусь було легко-легко), Терезка ловила себе на думці, що їй хотілося б мати хлопчика, який би дружив з нею.
Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.
Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті — скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.
“На певному етапі життя, — думала собі Терезка. — наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію… Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”
Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала — щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.
Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.
“Присвячу цьому завтрашній день, — вирішила вона. — Зі самісінького ранку.”
Потім включила музику — якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.
Вона малювала моржа.
Терезка зустрічає Антона

1.
Снідала Терезка абияк.
О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода — жодних тобі бубликів.
Тиша.
Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.
На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.
Це місто Терезка могла любити хіба зранку — навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.
Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.

2.
Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку — сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків — зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек малолєтки стріляли цигарки і реготали за спинами перехожих.
Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів — котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, — вночі на Високому Замку. Головне — це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.
Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння — Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона — схожа на нетопира.
“Але такого дуже доброго”, — спробувала втішити себе Терезка.
Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.
Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.
В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток — явно мав намір увійти в контакт.
Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії — здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями — усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.
Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.
— Плазма-плазма-плазма-плазма… — нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.
Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:
— Флакон… Скільки?
Молодик спинився — Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі — одна з перших ознак битого архемана.
— Десятка.
— Це на скільки?
Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.
— А ти шо, не крапала? — здивувався той. — Зрештою, якби крапала, не питала би…
— То скільки?
— По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.
Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму — ту, що була трохи нижче по вулиці.
Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.
Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:
— Де він?
Терезка зробила вигляд, ніби не знає, про що мова.
— Та ладно, не мнися. Я тоже хотів собі закрапатись. — хлопчина переминався з ноги на ногу, розгублений і насуплений. Терезі він не подобався.
Тому вона поцікавилася першою:
— А ти вже крапав собі?
— Нє. Я хотів попробувати, я наслухався в себе в школі тих історій, а то, виявляється, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, бум тільки місяць був! А потім усі взяли і покинули ті краплі. От не знаю я, чого б це, то, думаю, треба й самому спробувати…
Хлопчина буквально тараторив. Було зрозуміло, що, навідміну від Терезки, він мовчати не звик.
Раптом з підвалу вигулькнуло перелякане лице бариги. Він сховав окуляри та берет у сумку і тепер нічим особливим (не беручи до уваги салатових, прибитих пилом сандалів на босу ногу) не виділявся.
— Гляньте, чи там за дверима нікого немає, — сказав він. — Таких старших за мене чоловіків. Ну? Не має там?
Проноза з хвостиком визирнув.
— Чисто. А шо? За тобою погоня? — поцікавився хлопчина і підморгнув Терезі. Їй зробилося зле.
Схожа відраза до хлопчака відбилася й на обличчі бариги. Але той стерпів.
— Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі — підробляю на канікулах… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сам собі крапаю. То берете?
Хлопчина кивнув.
— Один флакончик… Ой, нє, два флакони! Ше один для Олі та Юлі, — хлопчина кивнув головою на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. — О, слухай, а як їх крапати? Може, давай, заприятелюємо? Мене Бубою звати, а тебе?
— Антон.
— О, Антон!… Так ти, може, Альошу знаєш? Альоша мій друг, також “архе” колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… Не знаєш?
— Нє.
— А Льоліка Курсанта мусиш знати. Льолік найолдовіший видець. Льолік, кажуть, досі “плазму” крапає. Ну, так знаєш Льоліка?
Антон не дуже впевнено кивнув — може, щоби відпекатись.
Буба посміхнувся ширше:
— Та-а-а… Курсант крутий чувак. Хто-хто, а Курсант — так той в натурі щурить по сутанах. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає… Ага. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і закрапаємо собі по двадцяточі. Як ти на таке дивишся?… Чи ти зайнятий?
— У мене ше справи з цією дівчинкою. До слова, ти хто? — спитав Антон у Терезки.
Терезка відчула, як довкола затягують петлю: її змушують представитись. А це Терезі не подобалося.
Тому вона знизала плечима. Як завжди, вдала, що ніяковіє.
— Мені теж флакон, — сказала вона і простягнула купюру горе-баризі Антонові.
Антон сховав гроші, а з наплечника видобув дві пластмасові пляшечки, халтурно запаяні, певне, десь дома на газовому пальникові. У пляшечках, як і переконували статті з Інтернету, була масляниста рідина з металічним блиском. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою. Вищий клас.
Терезка відчула, як у животі ворухнулося щось живе. Передчуття забави.
— Слухай, — сказав Антон. — Ти ще також не крапала собі? Ідемо тоді вже втрьох! Давай!
Терезка змовчала і оцінююче подивилася на Антона. Вона зважила, чи в силах той скомпенсувати ще й нав’язливу присутність отого Буби, знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили перше закапування “архе” проводити в компанії досвідченого плазматика.
Переборовши гнітюче відчуття, наче її змусили це зробити, Терезка погодилася.

3.
Антон і Буба йшли попереду, Терезка слідувала кроком за ними. У Буби, як вона встигла зрозуміти, рот не закривався ні на мить — він розсотував свої спекуляції перед Антоном і час від часу вимушував того погоджуватись і доповнювати його міркування реальними фактами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11