https://wodolei.ru/catalog/rakoviny/iz-kamnya/
– промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.
Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
– І треба ще щось трансцендентне…
– Господи, мамо, а це ще що?
– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»
Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
Кандидати виступали за алфавітом.
Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.
Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.
– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!
У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.
Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.
– Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.
Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.
Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.
Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…
Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.
Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.
Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:
– Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…
Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.
– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.
– Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.
– В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…
– Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:
– Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.
Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.
Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.
Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».
Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.
Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!
Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.
Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:
Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.
І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
– І треба ще щось трансцендентне…
– Господи, мамо, а це ще що?
– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»
Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
Кандидати виступали за алфавітом.
Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.
Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.
– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!
У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.
Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.
– Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.
Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.
Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.
Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…
Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.
Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.
Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:
– Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…
Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.
– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.
– Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.
– В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…
– Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:
– Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.
Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.
Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.
Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».
Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.
Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!
Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.
Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:
Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.
І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24