— шепотіла вона. Їй хотілося кружляти, розпроставши руки, їй хотілося стати цією всохлою високою травою, паростком, що досягнув би цього скупого на кисень неба, і проріс ще далі, далі… Все це внеможливлював важкий рюкзак. Зате з ним Євці почувалося певніше, коли вона проходила над прірвами. І взагалі усі помітили, що з вантажем вони крокують куди більш злагоджено і невтомно, ніж порожняком.
Ще якогось дня вони ночували на руїнах візантійського храму, місці, що його називали енергетичною поляною. Місцевий і заїжджий люд добряче знався на енергетичних джерелах, про що свідчили купи консервних бляшанок та пластику.
— А Коля бросіл бумажку! — доклав Євці Геник. Микола похапцем підняв папірця, все-таки, проковтнувши Євчин нищівний погляд. Хлопці намагались пристосуватися до „правил”, розважаючись донесеннями один на одного, і настирно випитуючи в Євки, чи пройшли вони тест на вступ до „Секретного легіону”. Останній був Євчиною вигадкою, чимось на зразок гри у „войнушки”, яку вона як слід не просмакувала у дитинстві через власну опецькуватість. Тоді, років так до дванадцяти, хлопці не звертали на неї жодної уваги — кому ж буде цікаво бігати за товстою насупленою дівулею, котру впіймати — раз плюнути? Тепер Євка змінила ролі. Вона була командиром, єдиним і беззаперечним лідером, невтомною і точною істотою-автоматом без певної статі. Вона задоволено споглядала свої засмаглі мусулисті руки й стверділі м’язи на ногах, вона навмисне не розчісувалась і не дивилася в дзеркало. Зрештою, вона майже до кінця повірила у свою ледь не божественну безстатевість, коли одного разу вся її фатальна „жіночність” вилізла на гору й показала Євці велику дулю. Самовпевнена Євка, геть забувши про свій топографічний критинізм, вперто вела загін до печер, щоб сховатись від близької бурі. І вже коли почав лушпарити крижаний дощ, з’ясувалось, що вони йшли геть не в той бік. Звісно ж, усі були злі, і Євчин поводирський авторитет враз намок, як шмат туалетного паперу „Ніжність”. Вона плелася зла й відмовлялася йти швидше, а згодом, з’їхавши кілька разів на дупі по камінню, й опинившись у сякійтакій печері, мокра Євка, відвернувшись від усіх, беззвучно розревілась. „Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я — ЖІНКА!” — репетувала вона подумки.
— От бачиш, коханий, яка тупість — просто випадковий підбір хромосом, і ти — приречений! Чи то, скорше, приречена… — Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:
— Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча… Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою… Чого тобі зараз хочеться?
— Бе-е-е! Фе! — Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.
— Життя не лайно! — підсумувала Євка. — Що, підем таки найдем печери?
Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири — всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song, як у вічного Боба Марлі.
Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.
— Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися… — перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. — Ще б пак, — провадила далі вона, — при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р…
Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам’яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого („Та чи й коханий він?”). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов’язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.
Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп’ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. „Відкриваємо. Оппа… Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!” Його лист складався лише з двох речень:
Hello.
Will you mаrry me?
Євка зітхнула й натисла „ріплей”. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:
Yes. I will.
І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто”.
…
Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку — до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.
— Міфологія! От що з’ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу — цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! — аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом-психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з-поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.
— Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере… — підколював він. — А щодо книжки… Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія… — голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.
— І все-таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе… Ну, параліч розіб’є, наприклад.
— Угу… — він, здається, посміхнувся.
— А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.
— Амінь, — відказав він.
— Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.
— Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.
Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.
Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:
— Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі… — (Він сміявся) — Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися… Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена — якихось там 216 років…
Розмови про відьмацтво стали вже невід’ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все-таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з’ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.
— Ото таке, Калевала, — зітхнула Євка. — Швидше закінчуй зі своїм срачем — Бориспіль ще не перенесли нам під хату.

* * *
Жовтий— прежовтий готель. Темно-жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри -байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе — жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила — якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?” — згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?”, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.
— До сраки нам комфорт! — голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.
— Перепрошую? — не зрозумів він.
— Знаєте, ми — не туристи, — переклав йому Генрі, — моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату (some OK-room)…
— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.
— Як от волосся у Генрі, — вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:
— Та-ак? — а потім ще додав:
— Што такоє?
— Гівно мякоє! — гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.
Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.
— Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.
„Тю, — подумала Євка, — ну й ім’ячко для корінного уґандійця!” Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ”, низько вклонившись Євці.
— Який дивний хлопчисько! — сказала Євка французькою.
— Ходімо? — сказав Генрі англійською.
За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК-рум”, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки-но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.
Пальці вплуталися у біляве волосся…
„…Я думала, Даня помре тоді в горах!”
Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом…
„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!”
Євка увіп’ялась губами йому в шию…
„Ха! Так би все було швидко і… красиво!”
Генрі застогнав від суміші болю й насолоди…
„А так він, коли про все узнає. Просто нап’ється якоїсь банальної фіґні!”
Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима…
„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!”
Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки…
„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!”
Генрі сіпнувся:
— Контраце…
— Заткнись! — Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.
— Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! — Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму…
— Даню! — скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж-бо кінчили разом.
Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности…
— Я люблю тебе, — знічев’я сказала Євка, — вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.
— Слухай, — хрипко спитала Євка, — А у кімнаті теж все жовте?
1 2 3 4 5 6 7 8 9