Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.
Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.
– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?
– Вона… гм… висока. Така як я.
– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?
– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:
– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?
– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…
– Так чого ти тоді паришся?
– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…
– Чого свиня?
– Бо її безсовісно відбив.
– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)
– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.
– І шо?
– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.
– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!
– Трахались…
І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.
– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?
– Слухай, я не знаю, я не питав…
– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!
Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…

00:00:01:11

Just give те a pain that I'm used to… Просто дай мені біль, до якого я звик (англ.) © DEPECHE MODE.


Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?
Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.
В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.
У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.
Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.

00:00:01:11(а)

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.
ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ «Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»
Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.

. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?
– Хто?
– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не дає
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34