і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.
Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.
Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.
Як ми із Чин.
Раніше…
За моєю спиною хтось чемно кахикнув.
Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…
– Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.
Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.
Емір ледь помітно поморщився.
– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…
– Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.
Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.

5

В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…
Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.
Вогники решти свічок блукали по перлистій інкрустації стародавніх меблів, наче відкриваючи вхід у якийсь інший, потойбічний світ. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.
Хоча, здавалося б, зовсім недавно я й сам усерйоз хотів вирушити в цей позамежний світ тіней. І нічого, не боявся… та й зараз – не боюся.
Емір Дауд жестом указав мені на атласні подушки, розкидані по всьому килиму, на підлозі. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салім влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.
Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емір, певно, збирався з думками. Нарешті він заговорив – і, зізнаюся, від його слів я здригнувся.
– Ти знаєш, що відбувається в Кабірі, – почав Абу-Салім без жодних передмов.
Я не відповів. Я не був певен, чи треба тут відповідати, і якщо треба – то як?!
– Звичайно, знаєш. І всі знають. І я знаю. Але якщо всім це не подобається, то мені це дуже не подобається. Як і тобі.
– Мені подобається, – гірко усміхнувся я.
– Не перебивай без потреби. Бо все значно гірше, ніж ти гадаєш, – жорстко сказав емір, кивнувши на мою покалічену руку.
Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого каліцтва.
– Що може бути гірше, ясновельможний еміре?
– Те, що це відбувається не лише в Кабірі. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емірату й у багатьох суміжних землях. По кілька випадків на кожне місто, але цих міст доволі багато…
Я напружився.
– Учора я говорив із Емрахом іт-Башшаром із Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замість пояса – пам’ять про покійного. Сліди привели іт-Башшара в Кабір. І він, як і ми з тобою, намагається зрозуміти, що відбувається. Ось лише гарячий надміру, як і всі харзійці. Нахрапом воліє… Казав – хоче знайти цих… людей. Якщо їх можна так назвати.
Ось у чому річ! А я гадав… Мені на мить стало соромно.
– Людей калічать і вбивають, – так само вів далі емір. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маємо сил покласти цьому край. Ми – інші. Нам не зрозуміти, як зброєю можна вбивати. А вони, ті, кого ми шукаємо, – такі, які вони є. І, отже, частина з нас мусить уподібнитися їм. Іншого шляху немає.
– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.
– Наші предки були здатні на це, якщо вірити легендам. Отже, можливо. І Емрах іт-Башшар хоче стати першим…
Дауд Абу-Салім надовго замовк, і я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумів, ким хоче стати розпачливий Емрах і навіщо йому це потрібно. Ой, як я його розумів!..
– Я хочу, щоб ти став другим, – нарешті вимовив емір. – Хочу – і не можу наказати тобі. Але інакше, зіткнувшись із Іншими, ти будеш… приречений.
– Я?! А чому я?..
– Не перебивай мене! І вислухай до кінця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справді навчиться… – емір усе не міг вимовити потрібне слово. – І я навіть припускаю, що він зможе знайти корінь злочинів. Але я хочу, щоб у цей момент поруч із іт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачні вчинки, але й на розуміння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послідовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…
– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гірша від чуми.
– Рано чи пізно ти сам дійшов би до цього, – кивнув емір. – Я лише трішечки підштовхнув тебе. Просто ти – один із небагатьох, здатних устояти на межі. І… ти вже змінився. Хіба ти не завважуєш?
– Завважую, – хрипло мовив я, не впізнаючи власного голосу, і відкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у герої. Сам, без руки…
– Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й інші, крім Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобі сприяння по всьому емірату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосується твоєї руки…
Емір якось дивно глянув на мене.
– Є людина, який береться допомогти тобі, – закінчив він.
Я відчув за спиною якийсь рух і швидко обернувся.
Переді мною стояв блазень. Друдл Муздрий.
Доволі кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собі тушканчика з тхоровою непосидючістю, нахабністю портового пацюка й багатьма іншими сумнівними для тушканчика рисами. Восьмикутна фірузька тюбетейка дивом трималася на його поголеній лискучій потилиці, а численні плями на куцому вовняному халаті-джуббе промовляли про рясні обіди, що супроводжувалися не менш, а то й більш рясними узливаннями.
Крихітні блазневі очки блищали двома чорними маслинами, а між ними червоніла слива кирпатого носа; місяць його обличчя вінчала чорна цап’яча борідка, немита й нечесана від сотворення світу. Або й довше.
Таким стояв переді мною найблазенніший Друдл Муздрий, усміховище всього Кабіра.
Зі своїм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, із дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнім часом.
– Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокійно мовив емір. – А я не буду вам заважати.
Дауд Абу-Салім несподівано легко підвівся на ноги й беззвучно розчинився серед тіней.

6

Я очікувально глянув на блазня. Друдл не звернув на мій погляд ані найменшої уваги й одразу ж плюхнувся на ту ж подушку, з якої щойно підвівся емір.
У блазневих руках у невідь звідки опинилася таця з горіховою пахлавою, і він миттю набив солодощами свій рот, що розтягнувся аж до вух. По моєму, стільки пахлави не влізло б і в сідельний хурджин.
– Ти дурень, – Друдл для певності тицьнув у мене товстим і липким пальцем. – Сперечатися будеш?
Я спершу похлинувся, ніби це в мій рот набили гору ласощів, потім уявив, як я сперечаюся з Друдлом на запропоновану тему, й сам не помітив, як заперечно похитав головою – заперечуючи невідь що.
– Отже, домовилися, – задоволено підсумував блазень. – Ти дурень. І я дурень. Тому поговоримо, як дурень із дурнем. Руку нову хочеш?
– Зле жартуєш, Друдле, – упівголоса відповів я, відчуваючи, як у мені закипає гнів.
– Це відповідає розумний Чен Анкор, – таця з пахлавою порожніла на очах. – А що відповів би дурень? Спробуємо ще раз… Руку нову хочеш? Кажи?!
– Хочу!
Я навіть не встиг зміркувати, що відповідаю. І справді стаю дурнем…
Друдл жбурнув порожньою тацею об стіну й радісно застрибав на подушці, що сплющилася під його важким задом.
– Вийшло, вийшло! – заволав він на всі покої, і я злякався, що зараз сюди збіжаться слуги – рятувати еміра від нічних демонів.
Я озирнувся – про всяк випадок – і пропустив момент, коли в Друдла з’явилася нова таця. Із виноградом. Із рожевим гератським виноградом.
– Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягідку, плюнув кісточками в мідне кадило, не потрапив і досадно скривився. – Переходимо до другої частини наших дурних міркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…
– Ні, – твердо відрізав я. – Не хочу.
– Чому? – запитав блазень, хоробро об’їдаючи гроно виноградне. – Була одна залізяка, буде інша…
Я похмуро усміхнувся.
– Меч – не залізяка, Друдле. Меч – традиція роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти все-таки…
– Ясна річ, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свічки від страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твій – залізний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залізний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?
– Що – рука? – тупо запитав я.
– Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справді дурень? За моєю думкою стежити не встигаєш? Ану, швидко відповідай! Рука – продовження чи не продовження?!
У мене раптом запаморочилося в голові.
– Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…
– Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залізне, а інше – живе?
– Виходить, що так, – приречено погодився я.
А що мені залишалося робити?
– І одне продовження – живе – тобі вкоротили… То, може, нам для рівноваги треба іншу частину подовжити, га? Залізну? Меч – залізний, півруки – залізні, а далі – як і раніше! І вийде в нас…
– Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалі обговорюю цю ненормальну ідею з ненормальним співрозмовником. – Невже ти сам не розумієш – пальці, долоня, зап’ястя… Це тобі не просто шматок заліза!
– А меч – просто шматок заліза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далі на потилицю.
– Ні… меч…
– Звісно, звісно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, по-моєму, ти сам собі суперечиш! Ото вже справді – всі лиха з розуму!..
Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долоні й кривляючись так, що йому міг би позаздрити опівнічний людожер якша.
– А в Чена-дурня є залізна рука! – співав він противним фальцетом. – Є залізна рука – вічна штука отака!
– Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.
– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?
– У меч вірю.
– Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…
– Як дурень, – закінчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зі зброярів у Кабірі верховодить? Ассатор іль-Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити їм…
– Ні, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Ці відмовлять. Вони розумні, а ми з тобою – дурні. Отже, нам і коваль на кшталт нас потрібний…
– І хто ж він? – поцікавився я.
– Коблан. Коблан Залізнолапий, – вагомо відповів блазень. – Є на околиці такий коваль…
– А чому саме Коблан?
– Він теж дурень. Як я. І ти.

Розділ 5

1

Якщо в чомусь Кабір і був одностайний, то це в тому, що Коблан Залізнолапий – коваль із дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром він вважався зразковим, і навіть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добірністю й тонкощами зовнішньої обробки виробам того ж Мансайї Одноокого. Утім…
У тому й лихо, що було ще це «утім». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й ті, на які погоджувався, брав не в кожного – і справа була не в шляхетності походження чи ваговитості гаманця замовника. Наскільки я знав від інших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинків. А ще з невідомих причин він страшенно не любив вузьких мечів на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньї чи того ж Єдинорога; навіть рідкісні в Кабірі шпаги, такі популярні серед заїжджих гостей із далекого Фіону, заслуговували, на думку Коблана, долі шампурів для шашлику.
Та й то – шашлику з худих старих баранів. У найкращому разі.
Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навіть якщо така зброя заповідалася всуціль оригінальною і ні на що не схожою. А якщо замовник, якому відмовили, впирався і призначав подвійну чи потрійну ціну, Залізнолапий, дивлячись упертюхові в очі, скручував спіраллю штирі для міських воріт або кликав дужих підмайстрів, і вони безкоштовно виносили наполегливого клієнта на свіже повітря.
Зате Залізнолапий міг два тижні поспіль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусідом-м’ясником, а тоді взяти за роботу сущі копійки. Але в тому випадку, якщо ніж м’ясникові був справді потрібний. Причому – конче.
У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхідне людям. Можливо, зброя, яка виходила з під його рук, мала не настільки елегантний вигляд, як в Ассатора іль-Убара або Ахмета Кутого Нігтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тією річчю, якої конче потребував замовник.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11